Осінні ягоди

Туманного жовтневого ранку Соня в меланхолійному настрої ходила по саду в широкій татовій куртці з великим каптуром. Їй доручили нагодувати спанієлів, бо ж батьки з Арсеном поїхали до окуліста. І в якихось іще супутніх справах. Дівчина хотіла швидше впоратися зі своїм спецзавданням й піти нарешті до Марини, обговорити що в кого цікавого сталося за тиждень. У Соні на нього припали перші контрольні, а тітка чи не щодня від ранку кудись зникала, тож вони майже не бачилися. 

Від довгоочікуваних посиденьок Соню зараз відділяли лише два невтомні песики, які гасали по саду, не бажаючи повертатися у вольєр, навіть заради сніданку. А їх неодмінно потрібно було там закрити, щоб не вилізли за межі двору. І щоб під машину не кинулися, коли батьки повернуться. 

— Чоко! Черрі! — раз у раз гукала вона.

Та собаки лиш віддалялися, почувши її голос. Наче гралися з нею в квача і хотіли продовжити цю гру якнайдовше. 

— Їсти, їсти, їсти! 

«Ну чому до мами й до Арсена вони біжать, щойно запах почують? А нам з батьком влаштовують такі гонки? Я ще й куртку його вділа. Може, їм запах не подобається?»

Вона піднесла до носа рукава — пахло просто вологою тканиною, ще трохи осіннім листям — нічого різкого, нічого відразливого.

Вслід за невловимими хвостиками, Соня перейшла в малинник тітки. І чого вже вона не сподівалася тут побачити, так це червоних стиглих ягід поміж такого ж червоного малинового листя. 

— Реально? У жовтні? — дівчина наче очікувала відповіді від кущиків.

Та вони лиш тихо пишалися в своєму багрянці та краплинках чи то роси, чи нічного дощу. 

— Як бачиш, — поряд з’явилася і господиня.

Вона також була в чоловічій куртці, в руках тримала відкриту баночку собачих консервів.

— Тримай, це має допомогти, — віддала її небозі. — Постав на землю.

Соня так і зробила. Вони з тіткою відійшли на кілька кроків у сторону. І вже за кілька секунд з малини вийшли на запах обоє спанієлів. Октус заходився гавкотом, та вони на те не зважали, кинулися до консерви.

— Тепер бери баночку в руки, — підказала Марина, — і швидким кроком до вольєра. Але зупиняйся й махай їм нею, щоб не втрачали інтерес.

— Дякую, Мали, — Соня подумала, що це чи не всоте дякує за щось тітці, в той час як сама для неї майже нічого не зробила. 

— Біжи! Чекаю на сніданок, — Марина сильніше закуталася в зашироку для неї куртку й пішла до А-фрейму.

І звідки тільки в них обох така любов до чоловічого одягу?

Перед ранковою гостиною Соня захопила зі своєї кухні глибоку зелену тарілку, яку давно мала би повернути тітоньці. Попри те, що вони часто їли за одним столом, страви з собою теж мали місце. Зараз Соня вже й не могла згадати, що Марина давала їй в тій мисці, вирішила, що просто скаже:

«Було дуже смачно! Дякую!»

За давнім місцевим повір’ям посуд не слід повертати порожнім. А що покласти в таку глибоку миску, дівчина не придумала. 

«Ну не картоплі ж туди накидать?»

Вже дорогою до А-фрейму вирішила, що назбирає малини. 

— Мали, ось тобі твоя малина в твоїй же мисці, — саркастично тренувала вона свою презентацію, поки зривала ягоди. 

Вони були трохи не такими, як влітку. Ледве трималися купи, більшість з них частково розсипалася на окремі зернята, щойно потрапляла в миску. 

— Добре, що вас тут небагато, — дівчина востаннє пробіглася поглядом по ряду ремантантної малини. — Наче все. Вже й так руки змерзли. Як тільки люди таким цілими днями займаються? Хай навіть влітку. 

Хотіла сховати хоч одну закацюблу долоню в кишеню та побоялася, що може впустити миску. І хоч та, певно б, не розбилася об вологу землю, але малина висипалася б точно. А такого Соня зовсім не хотіла допускати. Навіть ціною ще дужче замерзлих рук. 

Вона глянула в миску — дно закрите ягодами — вже ж не порожня. Можна повертати.

— Мали, принесла твою миску, — дзвінко оголосила Соня, щойно переступила поріг. 

— О, і ягід зібрала, — Марині це сподобалося. — Оце дякую! Бо мені після літніх багатогодинних збирань вже й дивитися на неї не хотілося. Зараз зблендерю нам, — вона дістала з нижньої шафки блендер.

— З вершками і цукром? — вдома Соня не могла й сподіватися на щось подібне в якості сніданку. І, хоч вона чітко уявила, як зараз весь цей рафінований цукор в купі з молочним та ще й фруктозою, призведе до величезного викиду інсуліну в кров, її це не зупиняло. Хоча й мерехтіло, наче шуми в телевізорі, трохи псуючи задоволення від картинки.

— Ще вершковий сир є, додамо?

— Не кислий?

— Ідеальний, — Марина дістала упаковку з холодильника. — Сама спробуй. 

Соня підчепила трохи сиру на кінчик десертної ложки.

— Ідеальний, —  підтвердила з насолодою, яка проступала в усій її міміці.

Ранкову каву і вершково-ягідний десерт вони забрали на другий поверх. Туман майже розсіявся, чи то відступив вдалечінь, до річки, відкриваючи яскравий осінній краєвид.