Жовтневі кадри

Після ще кількох днів внутрішніх гризот, Марина врешті зрозуміла, що їй варто зробити. Вона знайшла в Інстаграм Надю з Гадяча, якій влітку продала об’єктив і домовилася з нею про взаємну фотосесію. Вирішили дочекатися, поки на паркових деревах стане більше листя в осінніх барвах. Тож зустрілися вже на початку жовтня. 

— Наче в дзеркало дивлюся! — таким вітанням зустріла Марину Надя.

— Справді! Якби й домовлялися, так би все одно не вийшло.

Крім однакових сумок для фотоапаратів, обоє були в теплих сукнях за коліно, високих чоботах без підборів і коротких куртках-косухах. Дещо з цього різнилося кольорами й текстурами, та на перший погляд вони були наче сестри. Рука Марини сама собою потяглася до резинки, яка тримала її волосся в хвості, і зняла в кишеню. Тепер у них з Надею ще й зачіски стали однаковими. 

— В Центральний парк? — запитала вона. 

— Так, більше ж і нікуди, — Марина намагалася згадати, де в цьому місті ще могли бути гарні місця для осінньої фотосесії, й нічого не спадало на думку.

— Як залишаться сили, то можемо ще пройти до Заяру, вона махнула в сторону того мікрорайону. — Там, на схилах, теж дуже гарно. Або у Зелений гай проїхать. Я без авто, але туди автобус ходе.

— Я на машині, то можемо й проїхать, — на обличчі Марини майнула ностальгічна посмішка. — З часів шкільних екскурсій там не бувала. Тобто, дуже й дуже давно. 

Почали вони все ж з парку. Там виднілося вдосталь жовтолистих кленів і майоріли клумби з хризантемами всіх можливих кольорів. Час підгадали майже безлюдний. Лиш зрідка хтось з'являлвся на тротуарах, та й ці поодинокі перехожі ніяк їм не заважали. Фотографували одна одну почергово, кожна на свою техніку, але налаштування поставили однакові. 

— Насправді я так скучила за цим, — зізналася Марина, натискаючи кнопки налаштувань. Швидкість професіоналки та ніжність турботливої власниці помітні були в тих рухах. 

— Давно не фотографувала? — Надя зібрала букет жовтого листя й тепер крутилася з ним на всі лади. 

— З випускного племінниці… Це вже три місяці минуло.

— А зараз як відчуття?

— З рук би не випускала, — Марина погладила фотокамеру, наче пухнастого домашнього улюбленця.

— Підозрюю, в тебе було те саме славетне вигорання, про яке так багато говорять, — Надя наполовину сховалася за широкий дубовий стовбур і підкинула вгору кілька лситочків. 

Фотографувати їх в польоті так гостро нагадало Марині про її десятирічні зйомки птахів, що вона мимовільно відволіклася від своєї моделі і зняла синичок, які саме спурхнули з гілок.

— Та якщо вже минулося, — Надя заходилася збирати новий листяний реквізит, — чому б не повернутися? У твоєму селі, певно, і конкуренції нема в цій справі.

— Не знаю навіть, — Марина повернула всю свою увагу новій подрузі. — На випускному мелькало чимало фотоапаратів, не слабших за мій.

— До млина ще треба вітру, — виголосила Надя місцеву народну мудрість. — Ти щаслива власниця і того, й іншого. Може, зробимо перерву на каву?

— Давай. І я б щось з’їла. 

— Ходім, покажу тобі місце, яке ти, можу закластися, ще не бачила. А їжі там багато. Смачної і поживної. Я фотографувала для них меню. Вже на твій об’єктив, до речі. 

Без Наді Марина, певно, так ніколи б і не побачила закладу, в якому вони вирішили пообідати. Від парку вони пройшли двома малознайомими для жінки провулками, і після чергового різкого повороту увійшли наче просто у відкриті ворота чийогось двору. 

— Наче в інше століття потрапили! — Марина захоплено роззиралася навколо.

— Скажи?! — Надя задоволено посміхалася. 

— Це що, справді солом’яна стріха? І ролети з очерету? 

— Екологічніше не придумаєш, — підморгнула нова подруга й прочинила двері всередину хати.

Там виявилося просторіше, ніж можна було очікувати. Чимало крупних дерев’яних столів та лав розміщені чотирма зонами — десь густіше, десь із більшою відстанню один між одним. Близько половини з них були зайняті. 

— Надіє, моя світла надіє, — проспівав чорнявий офіціант, який одразу ж з’явився поряд. — Вітаю! 

— Чи маєш для нас вільний столик і гарячих галушок? — запитала Надя. 

— Ви в годину пік, та голодними я вас не відпущу, — він провів їх до вільного столика біля розмальованої червоним по білому стіні. 

Марина вловила в тих настінних візерунках контури півнів і якихось пишних квітів, можливо, чорнобривців. Загалом навколо було так багато різних кольорів, звуків і запахів, що вона досі не зовсім розуміла — подобається їй це все чи то для неї занадто насичено. 

— Не питаючи, що ти хочеш, замовила нам галушок, — Надя сіла на невеличку лаву, оббиту смугастою тканиною, навпроти Марини. — Вони вже готові, тож чекати недовго. А взагалі в меню в них стільки всього, що й до вечора всього не перечитаєш. 

— Я не проти. Навіть не пам’ятаю, коли галушки востаннє їла. 

Замовлення принесли справді напрочуд швидко. Марина з цікавістю роздивлялася крупні кульки тіста у своїй тарілці (чи то справді глиняній, чи просто стилізованій під давній український посуд).