Присмак осені

Наче й не вересень йшов за календарем вже другий тиждень. Сонце ще від ранку прогрівало повітря до плюс двадцяти, лише під вечір відчувалася осіння прохолода. З дерев першими почали вкриватися жовтим вишні. За ними й черемха швидко перефарбувалася в гарячі відтінки. Щоранку Марина змітала від дверей все більше осіннього листя. Тож як би тепло не було вдень, тішити себе думкою, наче до холодів ще далеко, не вдавалося.

 Соня з’явилася біля дому тітки в синьому костюмі, який слугував неофіційною шкільною формою, не щоденною, а лише на урочистості. В її руках жовтів букет крупних жоржин. Октус привітав її коротким: “Ваф-ф”. Марина одразу ж вийшла, почувши це сповіщення. Цього дня вона пообіцяла відвезти небогу до школи, чого не робила ще в її новому навчальному році. Арсен з Катериною підхопили застуду. Віктор з Антоном від світанку до самої темряви в полях. Хоч Марина й уникала шкільних околиць, як і всіх інших місць, де могла зустріти Михайла, не могла за поточних обставин не запропонувати Соні свої водійські послуги. 

— Це на День визволення села? — запитала про квіти.

— О, ти пам’ятаєш, — зраділа небога. 

— Звичайно, — Марина закрила двері. — Вже й машинка за воротами чекає.

— Я не про те, щоб мене відвезти, — Соня встигла погладити Октусу вушка і зробити з ним селфі, поки тітка закривала двері. — Що про свято пам’ятаєш. 

— Чому дивуєшся? — Марина звично підкинула ключі, зловила їх однією рукою, й лише після цього поклала в маленьку чорну сумку. 

“Вони вже з дядьком Антоном як близнюки, — Соня була від цього не в захваті, хоч і докладала зусиль аби щиро полюбити обранця Марини. — Раніше тільки він робив цей дурний ритуал з ключами. І ще ці картаті сорочки… Вона тепер в таких ледь не щодня”.

— Ми теж приносили квіти в цей день, — продовжила Марина дорогою до авто. — Робили з них різні композиції. Туди іноді і щось їстівне додавали. Ти тільки глянь, за цю ніч ще більше листя опало!

Стежка в них під ногами яскраво виділялася поміж все ще зеленої трави. На вологу від роси плитку налипло чимало листя у відтінках осені.

— Ми теж робитимемо, точніше, мої однокласники, — Соня поклала букет і рюкзак на заднє сидіння, сама ж традиційно сіла біля водійки. — Моя місія — вірш читать. 

— Михайло Олександрович доручив?

Вони вперше за осінь заговорили про нього.

— Так, — кивнула Соня. — Ну, я могла відмовитися, але, ти ж знаєш, мені краще вірш вивчить, ніж в’язать отам щось у вінки, робить якість неймовірні флористичні виверти. 

Небога намагалася роздивитися на обличчі тітки їй неприємна згадка про вчителя української, чи вона сама хотіла про нього щось почути. Зрештою, саме Марина назвала його ім’я. Соня цього й не думала робити.

— Чого б тобі відмовлятися? — міміка Марини видавала лише занепокоєння дорогою. 

Після щоденних караванів зернових фур ям на асфальті значно побільшало. Що перетворювало навіть коротку поїздку до школи в напружене ралі. 

— Ну, бо він завжди дає нам можливість обрати між кількома варіантами чогось, що треба робити на такі заходи. І, о, здається, я досі не казала, він цього року ще й мій класний керівник. 

Марина була зайнята виконанням складного віражу між двох продовгуватих вибоїн. І лише коли після цього перед ними з’явилося кілька метрів гладенької траси, прокоментувала:

— Сподіваюсь, його ставлення до тебе не погіршилось? 

— Ні, ні, зовсім ні! — Соня перебрала з переконливістю. — Все чудово. 

— Добре, — тільки й прозвучало у відповідь. — Мені вже треба окуляри, як в Арсена, щоб не пропустити тут всі ці ямки.

— Та тут цілі ямеги! — засміялася Соня, — Їх не пропустиш! До речі, ми з Сашком вже не раз бачили Михайла Олександровича з тією кондитеркою. І Оля теж. А ще один однокласник казав, що вона вже кілька днів, як зранку виходить з його дому. Дуже рано, ще затемна, мабуть, думає, що так ніхто не побаче.

— Або в неї багато роботи. І коли твоя робота пов’язана з плитами й духовками, краще зробити все до полуденної спеки. — Марина тихо раділа, що в односельців з’явилася нова тема для обговорень. А вона сама вже давно відійшла на десятий план. — На задній двір під’їду, біля центрального входу шкільний автобус — це надовго. 

— Мені звідти навіть ближче, — запевнила небога. — Ми надворі квіти залишимо, а протягом дня з них робитимуть композиції. І тоді після уроків загальний виховний захід, теж тут, на задньому подвір’ї. Приходь, до речі, якщо будеш вільна.

Соня встигла добре побачити, що поряд з жовтим шкільним автобусом, з якого швидким потоком вибігала малеча, було предостатньо місця для паркування. Бачила вона й Михайла Олександровича, який говорив з трудовиком біля нового сріблястого автомобіля останнього. І, що б не казала тітка, розуміла — та уникає її вчителя української. 

Сашко помахав Марині здалеку, стояв біля парти, яку винесли надвір, щоб від самого ранку збирати там квіти. Він був у синьому костюмі й білій сорочці — певно теж мав на День села щось декламувати. Або й бути ведучим. Чомусь Соня нічого про це не говорила. Та, схоже, в них все було добре, вони обійнялися при зустрічі, Сашко забрав рюкзак дівчини й закинув собі на плече.