Понад Хоролом, понад річкою

Марина з Михайлом зустрілися лише через тиждень після її дня народження. Антон з Віктором поїхали в Київ на виставку агро-техніки. Катерина з дітьми й пані Ніною ̶ в Миргород погуляти по території курорту, купити водички й покататися на катамаранах. Марина отримала дві чіткі інструкції: чим і коли годувати спанієлів та Октуса. Останній вже оселився у новенькій просторій будці, яку зробили теж у вигляді А-фрейму, тільки без скла.

Впоравшись із ранковим годуванням, Марина вирішила з’їздити до річки. У липні чисту від ряски акваторію можна було знайти лише біля “Фортеці”. Соня давно пропонувала свій велосипед, якщо Марині захочеться на ньому покататися, і цього дня жінка скористалася нарешті двоколісним транспортом. Вона вивела яскраво-жовтий велосипед з низькою рамою і кошиком над переднім колесом на дорогу й кілька метрів просто йшла з ним, не наважуючись сісти та їхати. Востаннє вона крутила педалі ще в одинадцятому класі. 

“Якщо ти навчилась їздити на велосипеді  ̶  це назавжди”, ̶  нагадувала собі жінка. Та їй знадобилося пройти ще близько ста метрів, щоб нарешті налаштуватися. Марина вибрала момент, коли автомобілів з обох сторін не було видно навіть вдалині, і сіла на сідло, поставила ноги на педалі. Спочатку її з велосипедом повело вліво, потім руль крутнувся вправо, але далі все вирівнялося і жінка вже ловила задоволення від своєї поїздки.

Вона правильно розрахувала, що в будній день близько одинадцятої до обіду біля річки не буде багато людей. Коли Марина спускалася до пляжу, звідти саме йшла літня жінка з двома дітьми й більше нікого не виднілося на пляжі. Вона поставила велосипед в тіні дикої груші, а сама пішла на широку дерев’яну кладку, яка півострівцем виступала в воду. Їй не хотілося одразу пірнати, тож вона простелила вузеньке покривало й вирішила прямо на кладці позасмагати. Навпроти, через річку, заспокійливо шелестіли листочками вільхи, але тінь в сторону кладки в такий час не кидали. Вода ледь чутно джеркотіла. Від дерев долинали поодинокі пташині звуки.

“Треба було взяти щось на голову, ̶  подумала одразу ж, зустрівшись поглядом з розжареним сонцем, яке не хотіла прикривати навіть найменша хмарка. ̶  І води. І крем сонцезахисний. Кусючі такі промінчики”.

Вона залізла в воду, пропливла через річку до очерету, який закривав вихід на протилежний берег, зблизька помилувалася там білим лататтям і повернулась назад.

Загалом не минуло й десяти хвилин, як Марина зібралася їхати додому. Цього разу вона погано підготувалася до відпочинку на пляжі, та й день ставав нестерпно спекотним.

“Не вистачало ще стати червоношкірою й потім облущуватись до кінця літа!”, ̶  підганяла вона себе.

Та на шляху до її велосипеда з’явилася несподівана перепона — біля груші стояв Михайло з яскраво-зеленим спортивним велосипедом в руках. Марина відчула, як всередині щось вибухнуло й залило обличчя фарбою. Залишалося тільки сподіватися, що її почервоніння можна списати на спеку.

̶  Привіт, — умисно чи ні Михайло не збирався звільняти Марині шлях до її велосипеда. — Ми так давно не бачилися.

̶  Та-а-ак, — Марина намагалася придумати причину, з якої вона дуже поспішає додому та в голові просто гучно гупав пульс. —І я досі не подякувала за подарунок. Дякую, це перша й поки єдина книга на полицях мого нового дому.

Насправді вона все ще тримала книгу закритою в сумці. І носила з собою скрізь, куди ходила з тією сумкою.

̶  Вже читала? — Михайло виглядав спокійним, наче вони говорили про якийсь новий бестселер, а не про збірку віршів, один з яких був виділений ним, наче зізнання в коханні.

̶  Лише там, де закладка, — Марина пильно стежила за його обличчям.

Та на ньому з’явилася лиш слабка подоба посмішки. Михайло чекав її подальших слів, наче вироку. Вона більше нічого не спромоглася вимовити. Тож після надто тривалої паузи він запитав:

̶  Сподіваюсь, я не створив тобі непорозумінь з Антоном цим своїм подарунком?

̶  Він про нього досі не знає, — не стала приховувати Марина.

̶ А я не знав про нього… про вас…що ви разом, — Михайло то піднімав, то опускав очі, наче йому було важко довго витримувати пронизливий погляд жінки.

Вона ж навіть не збиралася полегшувати його долю і продовжувала сканувати очима його обличчя.

̶  А коли дізнався?

̶ Вже після твого дня народження. Побачив вас разом біля супермаркета. Ви складали покупки на заднє сидіння авто. І лише тоді, хоча ти й раніше про Антона згадувала, я зрозумів, що ви пара, — з важкістю у голосі сказав він.

̶  Так, ми пара, в якої дуже давня історія, — Марина зробила рішучу  спробу обійти Михайла з його велосипедом і дістатися до свого.

̶  Але це ж нічого, якби ми разом посиділи трохи біля річки?  ̶  цими словами чоловік перебив її плани.

Щось у його вигляді й у голосі, в очах, які з першої зустрічі здавалися Марині просто заворожуючими, змусило її погодитися.

̶  Звичайно, можемо трохи посидіти.

Він поставив свій велосипед поряд з її під грушею. Вони разом пройшли до меншої кладки, яка була далі від основного пляжу, захищена від сторонніх поглядів завісами плакучих верб. Покинувши взуття на березі, сіли на краю грубо збитих широких дощок, і звісили ноги, щоб ті торкалися поверхні води.