Вдячність

Залишившись одна, Марина з приємністю подумала, що може повернутися до пошуку подарунків. Досі вона знайшла ще менше половини. Цим намірам несподівано завадив кур’єр з невеликим пакунком. Марина нічого не замовляла з моменту переїзду й ніде не лишала свою адресу. Тож вона знову подумала на небогу.

— Найдивніша доставка в моєму житті, — посміхався жвавий кур’єр. — Всього за три кілометри по селу. І це від відділення. Якби він сам її вам повіз, і того менше було б. Ну та чи мені гроші зайві? — все це він встиг сказати, поки Марина виводила свій каліграфічний підпис на його паперовому списку доставок.

— Дуже вам дякую, — посміхнулась вона, думаючи, чи не треба давати кур’єрам чайові. Та вирішила, що як би тут не було прийнято, вона не зобов’язана робити це в свій день народження.

— Певно, у Вас свято сьогодні, — зметикував хлопчина. — Вітаю Вас! І побільше приємних подарунків. Цей, — він кивнув на пакунок в її руках, — сподіваюсь, буде приємним.

Марина ще раз подякувала, щоб швидше відправити кур’єра зі свого двору. Навіть не читаючи імені відправника, вона вже зрозуміла, що це від Михайла. По об’єму всередині могла бути лише книга. Або ж блокнот. Та Марина ставила на книгу. Інтригою залишалося тільки, яка саме.

Їй довелося дійти до кухні, щоб розпакувати цей найнеочікуваніший з подарунків. Без ножа скотч ніяк не піддавався. Розгорнувши нарешті багатошаровий пакувальний папір Марина нервово розсміялася.

— Рожева збірка Іздрика, — вона сперлася обома руками на кухонний стіл, вдивляючись у свій подарунок. — Від учителя української. Мені, — жінка говорила на повен голос, бо стримати всі емоції з цього приводу в думках просто не мала сил. — О, в нас тут ще й закладка, — вона помітила червону смужку, яка ледь визирала між сторінок.

«ну хто мені ти? ну хто тобі я? —

два космоси зіткнуті поспіхом,

але розповзається мов течія

на фейсі моєму посмішка…»

Марина прочитала виділений червоним фрагмент вірша.

— Ого! — її брови вже втомились повзти вгору від все більшого й більшого подиву. — І що мені з тобою робити, вчителю української мови? Подякувати чи зробити вигляд, ніби я надто заклопотана сьогодні для цього?

Зупинилася на останньому. Подумала, що якщо подзвонить просто зараз, то найперше спитає, чи Михайло бува не здурів. А їй зовсім не хотілось його образити, умисно чи ні. Вона навіть вважала цей подарунок дуже романтичним.

— Аж занадто романтично для жінки, яка нарешті стабільно спить в одному ліжку з коханням всього свого життя, — сказала Марина своєму відображенню в дзеркалі і поставила рожеву книгу на одну зі своїх досі порожніх книжкових полиць у вітальні. — Так, ні, треба кудись тебе сховати, — вона вчасно подумала, що яскрава самотня книжка приверне увагу і Антона, і гостей. — Поживи поки тут, — поклала її в свою сумку і щільно застібнула блискавку. — Ох і Михайло, ох і Олександрович, — буркотіла при цьому, а в самої на обличчі розцвітала посмішка.

Щойно вона сховала книгу й викинула її пакування, з’явилися Антон з Віктором. Привітання й обійми брата закрутили Марину у вирі нових приємніших емоцій. Він подарував листівку у формі конверта, що могло означати лише одне — всередині гроші. Й вона щонайщиріше раділа такому прагматичному подарунку.

— Ну а ви все повирішували на сьогодні? — спитала вона з наміром зрозуміти, чи Антон не збирається ще кудись.

— На сьогодні все, — запевнив Віктор. — Якщо й будуть якісь невідкладні питання, я візьму їх  на себе, щоб Антон залишався сьогодні весь твій.

Антон сяяв на задньому фоні.

«Це добре. Це дуже добре, — повторювала собі Марина. — Мені потрібно, щоб ти був поряд».

— А ще ми привезли Октуса, — сказав Антон. — Він поки побуде у Віктора в вольєрі, заберем в наш двір, як тільки облаштуємо для нього місце.

— Нарешті, — Марина знала, що це означало — остаточний переїзд Антона в А-фрейм.

Весь цей час, який він жив у неї, Октус залишався в його дворі. Їжу йому носила пані Оксана. Антон лиш завозив їй продукти та сам іноді навідував хутряного друга, щоб той не сумував. І хоч Марина неодноразово говорила про місце для будки або вольєра в її дворі, до цього дня Антон все знаходив причини, чому не міг переселити собаку.

— О, а як же Чоко і Черрі? — згадала вона про спанієлів.

— Вони бігають, де хочуть, — Віктор цим не переймався. — Коли сильний дощ, взагалі сплять у нас в коридорі.

— Так незчуєшся, як одного ранку прокинешся, а вони в тебе в ліжку, — піддражнила Марина.

— Такого Катерина не допустить. Недавно Арсен просив взяти Чоко до себе в кімнату під час грози, щоб їм обом було нестрашно. Вгадай, чим це скінчилося?

— Сам сидів із спанієлями в коридорі? — здогадалася Марина.

— Так, і знаєш що? Він не лише погодився, а й сказав, що там не так гримить, й немає вікон, в які видно блискавку, тож тепер це буде його сховок на кожну грозу.

— Коли в нас з’явиться дитина, я буду скільки завгодно платити Катерині, щоб вона брала її до себе на виховання, — говорячи це Марина спостерігала за реакцією Антона.

На словах «в нас буде дитина», його шия й обличчя напружилися,  наче їх звело судомою. Жінка злегка всміхнулася, бо цілком очікувала чогось такого.