Світанок

Вперше за останній тиждень Марина з Антоном провели ніч нарізно. Половину ночі, бо ж до першої години вони таки затрималися у «Фортеці». Встигли застати невеликий інцидент між Сашком і десятикласником, кавалером Лізи, який залишився танцювати з нею не лише вальс. Дівчина знову назвала Сашка козопасом, того разу вже при більшій кількості однокласників і так, щоб сам хлопець теж почув. Та перш, ніж він встиг подумати, реагувати чи ігнорувати, Соня виступила вперед з грізним видом і потоком жахливих погроз. Сашко став між ними з Лізою й не уявляв, що міг зробити ще, крім того, щоб просто стояти. В цей момент на нього й накинувся десятикласник, поціливши кулаком у вухо. Сашко хоч і був оглушений цим ударом, наніс відповідь під коліна противника, від чого той впав, розпластавшись на танцполі й дивом не розбивши голову об підлогу. Мама Сашка, Олена, підлатала обох антисептиком і пластирем. Незваного гостя відправили додому. Ліза демонстративно покинула випускний разом з ним.

На світанку Марина поїхала зустрічати випускницю та її батьків. Катерина з Віктором виглядали не просто втомленими, а змученими. Соня ж весело розпрощалася з однокласниками і всю дорогу жваво розповідала про результати нічного розслідування.

— Отже, — діловито сказала вона під кінець їхнього шляху та її оповіді, — після збору та колективного аналізу різних версій подій того багатого на події випускного, ми прийшли до висновку, що винен однозначно фізрук. Точніше, він в усьому був правий, та саме через випадок за його участі вчителі більше не ходять на випускні, ще й від зустрічей однокласників ухиляються всіма можливими способами.

— То він побив батька випускника, який чіплявся до випускниці? — уточнила Марина. За останні п’ять хвилин вона почула цілий калейдоскоп версій хто кого й за що побив.  — Саме так, — договорювала Соня вже виходячи з авто. — Йому ж і самому добряче дісталося. Бачила його ніс? Він такий кривий, виявляється, саме через ту бійку. До речі, та дівчина, яку він захищав, здається, її звали теж Марина, потім вийшла за того самого однокласника, чий батько розпускав руки на випускному. Вони заїхали десь далеко звідси. І, сподіваюся, житимуть довго й щасливо.

— Таке просте пояснення, — позіхнула Катерина. — Я теж ніколи не знала, що ж там насправді сталося.

— Були слухи, що сам фізрук чіплявся, а не захищав, — сонно проказав Віктор.

— Ні, це точно ні, — запевнила Соня, наче сама була присутня при тій бійці.

Марина лиш відчула легке розчарування, що то був не трудовик. Хоча, якби він виявився героєм, як тоді їй відчувати до нього ту давню любу неприязнь?

— Мам, мам, тат, Сонь, Мали! — Арсен біг до них під дзвінкий гавкіт досі закритих у вольєрі спанієлів. — Ну нарешті! Бабусі Ніні погано. Що робити? Я не знаю, як дзвонити у швидку!

— Що сталося? — сонливість Катерини де й ділася.

— Вона пішла готувати сніданок, а тепер лежить в кухні на підлозі. Дихає. Але мовчить.

Віктор першим зорієнтувався набрати номер швидкої, але палець його застиг над кнопкою виклику — він раптом подумав, чи син не вирішив їх розіграти. Всі гуртом поспішили на кухню. Побачивши тещу на підлозі, Віктор дорікнув собі за зволікання й таки натиснув виклик. Всі знали, що швидка з Гадяча може доїхати в кращому випадку за двадцять хвилин. До того треба було робити щось своїми силами. Дітей разом з Мариною відправили нагору.

— Може бути інсульт, як в діда Максима, — припустила Соня вже у своїй кімнаті.

— Але ж бабуся Ніна буде жити? Правда, Мали? — з повними сліз очима спитав Арсен.

— Вона має жити, — Марина постаралася зробити впевнений голос. — Ви вмієте молитись? Зараз було б незайвим прочитати молитву за її здоров’я.

Соня закотила очі, але нічого саркастичного не сказала, згадавши приємні напутні слова й умиротворюючий голос панотця, який вчора благословляв випускників.

— Ми не знаємо молитов, — відповіла вона за них із братом. — Але можна в Інтернеті знайти.

Так вони й зробили. Знайшли текст молитви за здоров’я, взялися за руки і голосним шепотом повторювали його аж поки не почули звуки медичної сирени. Щоб знати, що відбуватиметься внизу, всі троє вийшли до сходів, але залишались вгорі. Хоч звучання голосів туди було добре чути, та розібрати, хто що говорив не вдавалося. Нагорі всі видихнули з полегкістю лише коли медики вийшли з будинку, нікого з собою не забравши.

— Вже все в порядку, — сказала Катерина дітям і Марині. — Бабуся опритомніла ще до приїзду швидкої. Це стенокардія, вона давно в неї, але раніше не доходило до втрати свідомості.

— Бабусю! — Арсен першим побіг обійняти жінку, яка досі сиділа на підлозі навпроти відкритого вікна.

— Все добре, Сенику, все добре, — вона пригладила його волосся.

Соня присіла поряд і тривожно оглядала бабусю Ніну. Під очима в жінки залягли глибокі темні кола, шкіра виглядала блідою, але місцями з пурпуровими плямками. Дихала вона важко і шумно.

— А медики що? — спитала Марина, залишаючись в дверях кухні.

— Тиск поміряли, дали таблеток. Пропонували поїхати в лікарню, але будучи притомною мама туди нізащо не поїде. Та й сенсу нема. Причина відома, на планове обстеження з’їздимо з нею раніше цього року.

— Думаю, не варто відпускати її додому, — тихо сказав Віктор. — Ніхто не знає, чи такий сильний напад повториться і коли. Тут хтось та буде з нею. Арсен легко запам’ятає, що робити, коли бабусі погано, і як викликати швидку. Та й Соня, чи ти, чи я теж будемо як не в домі, то в дворі.