Випускний вечір

— Зупинись! — скомандувала Марина, коли Соня спускалася сходами в ніжно-блакитній сукні з пишною зачіскою, в якій крупно завиті пасма охоплювали віночком дві мереживні косички. — Опусти поділ, подивись на батька.

Модель слухняно виконувала всі настанови. Подивитися на Віктора було найбільш слушною порадою. Сашко нервово топтався на місці й зминав в руках ніжку маленького букетика біло-блакитних квітів. Арсен посміхався від вуха до вуха й готовий був корчити гримаси в будь-який момент, коли на нього не падав дисциплінуючий погляд хоч одного з батьків. Катерина саме цим дисциплінуючим поглядом і займалася. Марина була з камерою, а дивитись зі сходів просто в об’єктив — не краще рішення для фотографії. Один лиш Віктор стояв хоча б з виду спокійно, і дивився на дочку з гордістю та стриманою усмішкою.

Після фото Соня радо приймала компліменти, нарешті забрала в свого партнера букет, подумки радіючи, що той не встиг зовсім скрутити його ніжку. Пара випускників першою пішла до авто. Мама Сашка та Марина зголосилася бути водійками, щоб батьки Соні могли відпочити цієї ночі, ні в чому собі не відмовляючи. Олена однак була шкільною медсестрою й хоч це не був її робочий час, вважала своїм обов’язком надати першу медичну допомогу в разі чого. А без цього «в разі чого» ніколи ще на її пам’яті не обходився жоден випускний.

Спаніелям довелося побути закритими в їхньому вольєрі, щоб ніхто з них ненароком не зіпсував святковий одяг. Вони проводжали людей сумними оченятами і короткими «гаф!» різних тональностей.

Спочатку випускники йшли до церкви, а потім вже на шкільні урочистості. На задньому шкільному дворі височіла сцена, прикрашена вітальним банером і повітряними кульками. Батьки займали перші ряди лав біля неї. Для інших гостей залишалося достатньо простору і щоб сидіти, і щоб стояти — кому як зручніше. Марина відшукала поглядом рубінове волосся своєї матері. Воно яскраво виділялося між двох сивих голів. Разом з вітчимом Ігорем і пані Ніною — мамою Катирини, вони зайняли одну з лав. Вільного місця поряд не залишалося. Марина підійшла до них привітатися, вони намагалися всадити її поряд, надто щільно зсунувшись, та вона сказала, що не сідатиме, аби пофотографувати  Соню.

Так ланцюжок окремих наче не надто значних факторів підштовхував Марину того вечора до чергової зустрічі з Михайлом. Побачивши її з фотоапаратом, він запропонував сісти поряд з ним в другому ряду на крайній лаві — там зручно було скільки завгодно вставати, виходити наперед, щоб зробити фото, і знову присісти перепочити. Зважаючи на свої підбори й вагу фотоапарата, Марина радо погодилася. На її щастя, поряд з ними більше ніхто не прагнув всідатися. Колеги Михайла підходили, віталися, йшли далі, ніхто з них не виявляв бажання бути третім зайвим.

Після урочистої частини випускного до від’їзду випускників з батьками на всенічне святкування у «Фортецю» традиційно ще були загальні танці на шкільному майдані. Випускники танцювали на сцені, гості — внизу. Піддавшись загальному настрою Михайло зробив те, чого остерігалася Марина, — запросив її на танець. Кілька секунд провагавшись, вона вирішила, що не має вагомих причин відмовити йому.

— Ходімо тільки пройдемося до моєї машинки, я віднесу фотоапарат.

Того вечора, крім того, що їх двох бачили серед танцюючих пар, Михайло з Мариною також були помічені за променадом навколо школи, пильні погляди односельців не пропустили їхніх взаємних усмішок і безперервних розмов на явно цікаві для обох теми. Перед тим, як повертатися в своє село, пані Оксана попросила Марину на хвилинку сісти з нею в автомобіль пана Ігоря.

—  Що це ти собі думаєш?  — одразу ж приступила до суті вона. — То ти з Антоном, то цілий вечір з цим вчителем водишся? І це після вашого вечора в барі, про який навіть я знаю. Тобі тридцять три! Скільки можна гратися? Як ти збираєшся заміж вийти з такою репутацією?

Марина була в надто хорошому настрої, щоб образитись чи засмутитись після цього шквалу материнського обурення. Тож вона просто сказала рівним голосом:

— Оскільки мені вже тридцять три, я не виходитиму заміж наосліп. Я дивлюсь, слухаю, спостерігаю, на основі чого зроблю свій вибір. А зараз мені час везти нашу принцесу-випускницю у «Фортецю».

Не чекаючи відповіді, Марина вийшла з авто й швидким кроком рушила на пошуки Соні.

— Та я навіть не думаю про того козопаса, — почула вона заплаканий дівчачий голос з темряви біля невисокої кучерявої верби.

—  Чого ти? Макіяж … Не три! Промокни серветкою, — заспокоювала її інша дівчина.

Марина була впевнена, що жоден з цих голосів не належав її племінниці. Прямуючи далі, вона думала, кого могли б назвати «козопасом».

«Невже Сашка?» — посміхнулась сама собі.

Їй мало було відомо про інших однокласників племінниці, а от про Сашка вона точно знала, що поки його дід Максим був у лікарні, господарством займався він. І хоч це не мало бути чимось сороміцьким, тим більше для села, де чи не кожен двір був як міні-ферма, ображена дівчинка вирішила використати в якості образи саме факт причетності свого однокласника до випасання кіз. Марина подумала, чи не варто їй повернутися й послухати ще трохи ту розмову. Та вона вже була зовсім поряд біля Соні, яка робила селфі з Олею на добре освітленому ганку одного із запасних входів школи. Все ж, у жінки заклалося передчуття, що випадково підслухані нею слова ще якось проявляться цієї ночі.

Вона помахала племінниці, після чого відволіклася на дзвінок.