Ранкова пробіжка

Прокинувшись після пікніка на порозі, Марина вперлася поглядом в широку оголену спину. Антон спав на боку, дихав шумно, але без хропіння. Жінка полежала ще кілька хвилин, роздивляючись крапинки родимок на його ще незасмаглій шкірі. Потім обережно виковзнула з постелі й пішла в душ. Вода, падаючи гарячим потоком, не змивала думки, а наче стимулювала їх. На шаленій швидкості в голові Марини пролітали такі різні сценарії майбутнього. І Антон був лише в деяких з них.

Коли вона покинула душову й протерла дзеркало над умивальником від пари, її наздогнав поточний момент. Довелося визнати, що два місяці щедрої домашньої їжі відклалися в неї на стегнах і животі. Марина б не надто цим переймалася, та до випускного племінниці лишалось всього пару днів, і їй потрібно було вміститися хоч в одну зі своїх вечірніх суконь. Та й будь-які інші оновлення гардеробу не входили до її бюджету на літо.

Так Марина опинилась на пробіжці в той самий час і в тому самому місці, що й Михайло. Власне, в їхньому селі єдиною придатною для бігу ділянкою був сільський стадіон. Дорогою туди Марина зустрічала й тих, хто бігав просто узбіччям траси за село, але вона не мала наміру дихати під час своєї пробіжки вихлопними газами і відскакувати кудись далі в траву щоразу, коли поряд проноситиметься щось велике й важке, петляючи зі сторони в сторону з марною метою ухилитися від усіх вибоїн в асфальті.

О сьомій сімнадцять у Соні задзвонив телефон. Спросоння вона подумала, що то будильник, але на екрані побачила відео-виклик від Сашка.

— Що сталося? — дівчина намагалася згадати, чи не проспала щось важливе. Але точно пам’ятала, що екзамени вже позаду, а сьогодні на неї чекала лише репетиція випускного в другій половині дня.

— Я веду прямий репортаж з місця подій, — Сашко повернув свій екран в сторону стадіону. Сам він сидів на одній з лав для глядачів.

— Хто то? — дівчина побачила дві постаті, чоловічу й жіночу, але вони були надто дрібними, щоб упізнати хоч когось із них.

— Зараз збільшу, — хлопець не давав їй жодних підказок.

Картинка на екрані Соні стала крупнішою, і хоч була вона розмитою, тепер дівчина чітко впізнала в жіночому силуеті свою тітоньку, а в чоловічому — Михайла Олександровича. Якщо про ранкову біганину вчителя вона знала, то побачити Малину о такій годині в майці та велосипедках на стадіоні було справді сюрпризом.

— Вже хвилин десять там стоять і говорять, — Сашко перемкнув зображення на себе. — Вирішив, що ти не повіриш, якщо я просто скажу.

— Мені й зараз не віриться, що моя Малина на ранковій пробіжці. І не десь біля дому, а аж на стадіоні, — Соня піднялася до ліжка й відшторила своє вікно. Їй було видно фасад тітчиного будинку. І саме в цей момент на поріг вийшов дядько Антон. Він тримав у руках велику чашку з паруючим напоєм. І був беззаперечно один.

— Все, я йтиму звідси, — сказав Сашко. — Вони наговорилися, тепер біжать. Поки в одному темпі.

— Ти сам не вибігай забагато енергії, нам ще вальс танцювати сьогодні, — нагадала дівчина.

Поклавши слухавку, вона вирішила набратися сміливості сходити до сусіднього будинку. Сміливість потрібна була їй лише через присутність там дядька Антона. Хоч Малина пом’якшила і його характер, як робила це з усіма навколо себе, та Соня ще не знала, наскільки тримався цей ефект, коли тітки не було поряд. Дівчина збиралася зробити вигляд, наче просто зайшла нагадати тітоньці про те, що на випускний вечір краще прийти хоча б за двадцять хвилин до початку. І ненароком так згадати в процесі розмови з дядьком Антоном, що це ж Марина саме на пробіжці з її молодим і таким атлетичним вчителем Михайлом Олександровичем. І ще додати, що саме він надихнув тітоньку почати бігати зранку.

«Я зла, — посміхнулася собі в люстерко Соня. — І збираюся наговорити лютої брехні. Та це шанс врятувати Малину від ось цього… щастя, яке вже топчеться на її порозі».

Уявляючи себе Меліфісентою, прекрасною й суворою, чиї наміри не зрозуміти простим смертним, Соня спускалася на перший поверх. І хоч для чорного одягу ранок виявився надто сонячним і теплим, легка фіолетова сукня до колін теж допомагала їй почуватися в образі. Аж раптом на її шляху постала біла королева, тобто Катерина.

— Доброго ранку, — привіталась вона. — Хіба тобі не на післяобід у школу?

— Доброго, так, на чотирнадцяту аж, — відповіла дочка.

— А зараз ти куди?

Соня могла б швидко щось вигадати, та їй хотілося звірити матері свій підступний план. Що вона й зробила.

— Хіба ти чи не більше за всіх хотіла, щоб Малина залишилася тут, в нашому селі? — суворо спитала Катерина, вислухавши доньку й жахаючийсь, як тільки її милій добрій дитині могло прийти таке в голову.

— І зараз хочу, — так і не зрозумівши, до чого хилила матір, впевнено заявила дівчина. — Тому й роблю це.

— Слухай, — Катерина стишила голос, — ти вже знаєш про минуле Малини з Антоном. Ми з твоїм батьком на сто відсотків впевнені, що й цього разу їхні стосунки приречені. Але ніхто з нас, в тому числі ти, не буде підштовхувати нікого з їхньої пари до розриву. Він і так неминучий. Без жодного нашого втручання. Та якщо влізти, скажи, кого Малина винуватитиме до кінця свого життя?

Соня не витримала погляду матері й опустила очі.

— Буває те, чого не пробачиш навіть найріднішим. І ти зараз збираєшся утнути якраз таке. Незалежно від того, де житиме Малина, ти втратиш її назавжди, — підвела риску Катерина.