Таємні побачення

Травень добігав кінця так швидко, що Соня заледве встигала за ним. Вона одночасно готувалася до екзаменів і до випускного з дев’ятого класу. І хоч її навчання в школі мало продовжуватися ще в десятому та одинадцятому, але випускний мав відбутися з великим розмахом заради однокласників, які вже збиралися розбігтися по коледжах. Вже були замовлені всі зали «Фортеці», яка височіла над річкою на початку їхнього села, професійна фотографка та відеограф з Гадяча, і декоратори аж із Зінькова.

Коли Соня думала, що їй важко впоратися з усім одразу, — згадувала свої страхи тижневої давності. Жоден з них на її щастя не здійснився. Їй не довелося готуватися до екзаменів і випускного у світі, в якому тітка Малина перебралася в сусіднє село до свого давнього першого кохання. І з першим коханням самої Соні все стало краще, ніж вона будь-коли могла сподіватися — Саня не те що не зустрічався з Лізою, а запросив її, Соню, бути його парою на випускному.

— Сьогодні повертається з лікарні дід Сашка, — повідомила дівчина Марині у п’ятницю після уроків. — Ті фото його кози Квітки, ти ж їх роздрукувала?

Марина вже переїхала в свій новий дім. Соня полюбила проводити у неї трохи часу після школи. Вони обговорювали, що в кого сталося за день, готували щось із надмірним, як сказала б Катерина, шаром сиру і насолоджувалися видом з панорамного вікна кухні на пишну стару частину саду, яку не зачепило будівництво. Яблуні встигли відцвісти. Натомість розпустилися білі й ніжно-рожеві чайні троянди на розлогому кущі.

— Це він майже тиждень там пробув, — Марина уявляла, яка то моральна мука для людини, незвиклої до таких просторових обмежень, як лікарняна палата.

— Так, з тієї суботи, коли я ламала голову, чому мені не відповідає Сашко. А вони з мамою цілий день провели в шаленому медичному хаосі. Інсульт вхопив діда ще зранку. Добре, що сусідка, з якою вони разом вели кіз на пасовище, миттєво зреагувала і викликала швидку. 

— Коли ми можемо провідати його?

— Завтра або в неділю.

— Тоді давай завтра, в неділю я в Гадячі буду, — Марина збиралася нарешті здійснити обіцянку відвідати нововідкриту кав’ярню Олега, з яким чекала маршрутку в Києві.

— Добре, я спитаю в Сашка про час.

Тітка не розповіла племінниці, що в місто поїде з Антоном. І що це була його ідея  — влаштувати щось схоже на традиційне побачення. І про те, що вони подовгу говорили щовечора, якщо не при зустрічі, то по телефону, мовчала теж. У домі брата Марина тепер з’являлася лише в якості гості, й у жоден із цих візитів з Антоном там не перетиналася, тож їхні стосунки залишалися утаємниченими. Навіть пані Оксана думала, що вечір біля вогнища не приніс плодів і вже натякала Марині на неодруженість чи розлученість інших знайомих їй чоловіків.

Коли Соня пішла, жінка піднялася у свою спальню на другий поверх. Там поки було лише широке ліжко і вбудована дерев’яна шафа. Марина дістала з однієї шухляди фотографії з Квіткою, з іншої  —  зелений крафтовий папір і сіла на підлозі, схрестивши ноги, робити великий конверт для цих фото.

«Треба купити стіл, — подумала вона й одразу ж заперечила собі: — Щоб раз на місяць щось сісти записати чи запакувати? Не треба мені тут столів. Тільки вид з вікна перекриватиме».

Їй згадалися слова Наталі про те, що вона швидко обросте купою речей, щойно осяде жити на одному місці. Жінка твердо вирішила триматися звичного для неї мінімалізму навіть тепер, маючи власний дім, який би легко вмістив з десяток столів.

Тримаючи готовий конверт в руках, вона підійшла до скляного трикутника вікна. За ним відкривалася панорама на верхівки садових дерев і далі, через дорогу, ще по-весняному зелені луки, які перетікали в темніше поле маленьких соняхів, обрамлених по лінії горизонту лісом.

«Невже це справді Антон?  — думки її були далеко від краєвиду. — Невже він і є коханням всього мого життя? Були часи, коли я навіть  не вірила в саме поняття «кохання». Просто легкі відносини без зобов’язань. І з відчуттям порожнечі всередині. З Антоном не так щоб легко. Й тоді, і зараз. Та що це, як не кохання, коли хочеться муркотіти від обійм цього вже сивого й так часто похмурого велетня? Ні, насправді, він вже так не супиться, як ті перші тижні, коли я тільки приїхала. Він — той самий мій Антон, що й майже двадцять років тому. Двадцять років! Коли встигло стільки минути?»

— Сонь, а як звати діда?  — спитала Марина вже суботнього дня, дорогою в гості. — Наші імена він тоді називав, а своє — ні.

— Дід Максим, — дівчина на ходу витягла фото з конверта, вона їх ще не бачила. — Яка мила мордочка!

— Треба ж, в одному селі живемо, ніколи не знала. Та й незвично чомусь чути таке ім’я поряд зі словом «дід».

— Я часто від Сашка чую «дід Максим, у діда Максима», то мені вже звично.

Квітка, яка тепер паслася в березі, одразу біля городу, зустріла гостей першою. Довгий ланцюжок дозволяв їй забігти метрів на п’ять від металевого прута в землі. А навколо неї без жодної прив’язі гралися двоє білих козенят. В тіні верби на широкому розкладному стільці сидів дід Максим. Він помахав гостям рукою, та помітно було, що не міг високо підняти її — не розправлялась у лікті.

— День добрий, — привіталася Марина.

Соня тихіше повторила її слова у зворотному порядку.

— Добрий, дівчатка! — голос чоловіка помітно ослаб і вимова дещо втратила чіткість.