Травневий вечір біля вогнища

— Там, за горою, наче інший світ, — нагадала Марина матері її давні слова. — І тоді, і зараз це справді так. У вас тут рівненький асфальт зі свіжою розміточкою,  велодоріжки з’явилися, ще й кожен ліхтар по вулиці світиться. Не те, що в нашому селі.

Вони сиділи на широкій лаві-гойдалці в саду і їли львівські цукерки. День перетікав у ніч, вже засвітивши Місяць і кілька зірок поряд нього. Та небо ще не виглядало темним.

— І трава зеленіша, й зірки яскравіші, — додав до її слів вітчим. Він саме вийшов до них з трьома чашками чаю. — Ти ж знаєш, так було від початку. Коли козаки осіли на цих землях, спершу вони жили окремими хуторами, далеко один від одного. Як ваші з Віктором будинки кілометрів за два від села, хоч зараз вже хутором ту місцину й не називають. Хутори з часом зливалися докупи. Щойно утворилися два села — між ними почалося неоголошене змагання. В нашому поставили дерев’яну капличку, у вашому — вивершили церкву, височенну, білостінну, з дзвіницею. Ви якось ще в дев’яностих заманили іменитого львівського лікаря, жаль, нема його вже в живих, а ми відправили своїх односельців по медичну науку в Київ. У вас те, а в нас се — всіх прикладів з цього змагання жодна книжка не вмістить. О, ще одне, навіть Хорол в нашому селі ширше тече, зате у вас його русло йде глибше.

— Радянський союз рівняв, рівняв та так і не вирівняв, — підхопила пані Оксана. — Оці рожеві  — найсмачніші, — одна з цукерок відволікла її.

— Із суницями, — Марина пригадала вивіску в магазині.

— Та навіть однотипні колгоспні хати різнилися в наших селах, — продовжив пан Ігор. — У вашому пішла мода на зелені рами і двері. А в нас — на коричневі з білим.

— В нашому будинку і кути зеленим були пофарбовані, — згадала Марина. — Аж поки ми не утеплили його мінеральною ватою і не покрили білим короїдом. Наш, точніше, Вікторів тепер, не колгоспний.

— Більше сотні років тому дому, — в голосі пані Оксани чулася ностальгія. — Будували й добудовували, облицьовували й переоблицьовували, але основа ще за царя Панька закладена.

— А справді ж, за царя, — Марина прикинула по часу. — Точніше, за імператора Миколи.

— Другого? — спитав пан Ігор.

—  Та наче, — Марина не пам’ятала точно.

— Та другого, другого, того, що розстріляли, — пані Оксана внесла ясність в це питання. — О, а це не Антон в нас біля воріт? 

— Таке як, — придивилась Марина.

— Ну, це, певно до тебе, — пан Ігор лукаво перезирнувся з дружиною. — То чого сидиш?

Марина зробила ще ковток чаю перш, ніж пішла до воріт.

— Вечір добрий, — вона вийшла через хвіртку, не запрошуючи його в двір.

— Добрий, — Антон стояв перед нею щойно вибритий — Марина чула явний запах лосьйону після гоління, в світло-блакитній сорочці з коротким рукавом і сірих лляних брюках. — Соня сказала, ти тут будеш до завтра, — він запустив пальці у волосся так само, як часто робив це у свої шістнадцять-сімнадцять. — То я подумав, може сходимо до багаття. Молодь на пляжі сьогодні влаштовує.

— Якесь свято? — Марина схрестила руки, відчувши прохолодний вечірній вітерець.

—  Ні, просто вихідні з хорошою погодою. То що скажеш?

— Та пішли, — несподівано для самої себе погодилась жінка. — Зараз тільки одежинку якусь іще захоплю.

Вона не могла змусити себе припинити посміхатися, відчувала, наче перенеслась у часі далеко назад. Ось вона знову вдягає сукню в квіточках і бере бавовняний піджак з собою, знову каже мамі: «Я до вогнища». А та відповідає: «Дивись мені там!» Тільки батька не було поряд. І Віктор не підганяв її збори. І Антон виглядав втричі важчим і вдвічі старшим, ніж був тоді.

Він чекав її без автомобіля. До річки було недалеко, тож транспорт був би навіть недоречним, особливо, якщо Антон збирався випити.

— Там же діти, — ноги Марини йшли, а голова все ще сумнівалася у вдалості такої затії.

— Не лише, — запевнив старий друг, — він узяв її під руку. — Не будемо перейматися сьогодні через завтрашні плітки.

Марина вже знала, що Аня, колишня дружина Антона, переїхала з доньками в Полтаву, до її нового чоловіка. Тож ця їхня прогулянка не мала бути просто виставою для неї. Якщо навіть хтось розкаже Ані, якщо навіть вона трохи поревнує  —  для Антона це вже нічого не змінить.

— То Англія остаточно втратила тебе? — поцікавився він.

— Так, бідолашна старенька Англія, — вдавано скрушно підтвердила жінка.

На обличчі Антона з’явилася справжня широка усмішка, якої Марина не бачила жодного разу за весь попередній місяць.

— Не буду її жаліти, — сказав він. — Як не змогла тебе втримати, то хай живе тепер якось. Вдягай що тим там взяла. Руки вже холодні, — він допоміг їй вдягти піщаного відтінку піджак. — Таке… від мух. Доведеться тебе обіймати весь вечір, щоб не змерзла.

Марина все дивувалася цій зміні його похмурості на нормального живого Антона, якого вона знала ще до його заміжжя. Вона думала, чи не випив він часом, але була впевнена, що в такому разі точно б почула запах алкоголю. А вона його не чула.

— З тобою точно не змерзну, ти як цілий пуховик, —  лише сказавши це вголос, Марина подумала, чи не образиться він цьому натяку на його об’єми.