Кава та ще більше кави

Наступного дня Наталя з Мариною все одно прокинулися раніше за всіх, як і планували, щоб піти гуляти містом. Роман залишався із синами, на допомогу йому мала приїхати його мама. О пів на шосту жінки вже вийшли в ранкову прохолоду з кавою у термочашках, і пішли на Замкову гору зустрічати схід сонця. Вже за десять хвилин їх звичної майже спортивної ходи вони опинилися біля сходів, якими належало піднятися на оглядовий майданчик.

— Спочатку досьорбаємо каву, — Наталя зупинилась і зробила неспішний ковток. Розстібнула блискавку свого білого спортивного жилета, який вона одягла поверх тонесенької блакитної футболки.

— Трохи сумно, що і у Львові, і в Гадячі в тих місцях, які називаються «Замкова гора», немає й натяку на замки, — Марина послідувала її прикладу з кавою.

— Хотіла б збивати взуття, лазячи по руїнах?

— Та не те щоб… Просто в нас із твоїм Юрком спільна любов до замків. І до міцних кросівок, — вона кивнула на своє взуття. — Ці не так просто чимось позбивати.

— Ось підросте, буде тобі з ким на екскурсії їздити, — підморгнула Наталя. — Бо я ж, ти знаєш, не палка прихильниця всього старого й напіврозваленого. А Романа так і не витягнеш кудись за місто. Як ще почує слово «екскурсія», то зовсім втече в протилежну сторону.

— Це він вже десять років в IT… Не думає змінити діяльність? Я страх як втомилась від безкінечного сидіння за монітором з фотографіями. Тепер якщо й зніматиму, редагувати віддаватиму комусь іншому, — Марина потерла очі однією рукою, чи то згадуючи свою робочу втому, чи відчуваючи наслідки надто короткого сну.

— Каже, що як відчує вигорання, то кине одразу ж після поточного замовлення, — Наталя повторила її жест. — А поки не відчув — працюватиме скільки дозволяють ресурси тіла.

— То добре. Я допила, до речі.

— Ходімо, — Наталя зробила останній ковток. — О, дивись, хтось вже звідти!

— А вони о котрій встали сьогодні? — Марина вражено дивилася на літню пару, яка спускалася сходами.

Коли подруги піднялися на оглядовий майданчик кілька хвилин в тиші дивились на ранкове місто, на сонце, яке стрімко змінювало колір з червоного на теплий золотавий. Вони були там лише вдвох, тож могли би говорити в повен голос, могли би навіть співати, але їм хотілося побути в тиші. Розмову відновили лише дорогою вниз.

— Неймовірно, — сказала Марина, — вчора я гуляла біля Кенсінгтонського палацу, зараз спускаюся із Замкової у Львові, а завтра десь у такий же час приїду додому.

— Навіть птахам такі швидкості і не снилися, — Наталя кивнула в сторону дерев. — Чуєш, прокидаються. Коли ми піднімались, ще не було стільки цвірінькання.

По обидві сторони від стежки дерева й кущики справді сповнювались пташиним багатоголоссям. Марина черговий раз відчула порив дістати камеру, підібратися ближче до пернатих музик, зробити кілька фото. Нагадала собі, що з нею лише смартфон. Та й для чого їй тепер фото?

— Може б ти не поспішала так додому? — запитала Наталя. — Хіба це гостювання — менше доби?

— Я скинула нагляд за будівництвом на брата, — Марина подивилась на подругу з тисячею вибачень у погляді, — та розумію ж, як багато в нього зараз справ у полях. А я тепер зацікавлена в тому, щоб вони йшли успішно, не лише як сестра, але і як інвесторка.

— Купила землю?

— Так, спадкові паї всі відійшли йому від батьків, та й мене вони взагалі не цікавили. Тепер же я поспішила купити кілька гектарів, які в нас продавалися, поки їх не загребли собі великі агрофірми.

— Житимеш, як справжня панянка, — Наталя жартома задерла носа, — на ренту від землі.

— Ще навіть рік тому я б сказала, що це нудьга, й сільське життя з виключно домашніми клопотами — точно не для мене, — насправді, Марина й досі дивувалась таким радикальним змінам в собі. — Та зараз це все, чого я хочу.

— Все? — подруга пронизала її пильним поглядом. — В цій картині не вистачає ще якогось миловидного пана й малюків поряд з тобою. Щоб у нудьги точно не лишилось шансів підібратись до тебе.

̶  І це теж. З часом. Не хочу надто поспішати. Знаєш, всі мої попередні стосунки, починаючи зі студентських, були просто одразу з головою в воду. Якщо буквально перекладати англійський еквівалент закоханості, виходить щось на кшталт «падати в любов». Оце щоразу було про мене. Та більше я не хочу любов, у яку падаєш. Хочу ту, в якій літаєш.

До полудневого автобусного рейсу, яким від’їжджала Марина, подруги встигли сходити переодягтися та ситно поснідати, поїхати в центр міста і нагулятись там до приємної втоми. Вони заходили в кав’ярні, в яких раніше не бували, але не скрізь пили каву — стільки не витримав би жоден організм. В одній придбали свіжозмелених зерен з собою, в іншій — з’їли по доброму шматку львівського сирника, ще в одній Марина купила шоколадних подарунків без цукру для Катерини та племінників.

— І з нормальним як для солодощів складом ще три, — після цих покупок сказала продавчині.

Дівчина з короткими кучериками і в смугастому фартуку посміхнулась так, наче давно чекала такого замовлення. Вона навантажила три крафтові пакетики різними видами шоколадних цукерок без фантиків і простягнула Марині:

— Най смакує!

— Як не смакуватиме, повідбираю все подароване назад і з’їм сама, — запевнила клієнтка.