Прощавай, Лондоне. Прощавай, Лендоне.

Щойно Марина вийшла з ліфта на поверсі офісу журналу, одразу ж відчула, як насправді прикипіла до цього місця. Вона умисне приїхала за годину до початку робочого дня, щоб зробити зі свого столу прощальний фуршетний. Прибрала монітор комп’ютера на підлогу, теки з роздрукованими фото — на стілець, а на їх місці розставила коробки зі сконами, які вона так всі роки й називала кексами, хоча її щоразу виправляли. Ще принесла пісочне печиво та маленькі булочки з ванільною посипкою. Коли хтось покидав їхню команду, вони завжди влаштовували таке «підсолоджене прощання». З найближчими колегами воно продовжувалося ввечері в пабі.

— Як же тебе не вистачатиме за цим столиком! — на вечірньому етапі прощання Ашвані — один з двох кращих лондонських друзів Марини, дав волю емоціям і силі голосу.  

— Я страшенно сумуватиму за твоєю неповторною індо-англійською, — вона потисла його руку, відсторонивши її від високої склянки з пивом.

— А ми — за твоєю майже бездоганною англійською, по якій ніколи не зрозумієш, ти з далекого українського міста чи виросла десь у серці Лондона, — сказала за двох їхня подруга й також колега Кассандра — єдина англійка в їхній компанії.

— Я з українського села, Касі, — нагадала жінка.

— Яке тебе чомусь не відпускає. Лендон вже знає?

— Ми ж розійшлися ще перед моїм від’їздом місяць тому, — Марині знову довелося нагадувати.

— Ви розійшлися, але він знає, що більше ніколи не зустріне тебе? — допитувалась Кассандра. — Ні умисно, ні випадково.

— Ми могли б ніколи не зустрітися, навіть якби я залишалась в Лондоні.

— То він не знає, — зробив висновок Ашвані.

— Ми розійшлися мирно, але друзями нам не бути, — Марина перемежовувала свої слова хрумкотом солоного арахісу. — І це звільняє мене від необхідності чи бажання повідомляти йому про будь-які зміни в моєму житті.

— Та ясно, які там друзі, — посмішка Кассандри натякала, що й вона не бачить Марину з Лендоном просто друзями. — Між вами була найсправжніша хімія. Не знаю, як можна від такого відмовлятися.

— Крім хімії існує ще багато всього, — Марина чомусь згадала вчителя української мови зі школи племінниці, хоча бачила його лише один раз. За ним ще яскравіше сплив перед очима Антон — втомлений, сивий, огрядний, в якому вона навіть не намагалася роздивитися давно забутого красивого хлопця — високого блондина, за яким вона мліла в середніх класах. Сонін Саня нагадав їй його, і з того часу спогади про шкільні роки почали прориватися в сьогодення Марини нетривалими спалахами.

— Вам із ним потрібна прощальна зустріч, що не кажи, — Ашвані, як і Кассандра, плекав таємну надію, що Лендон може знайти спосіб умовити колишню не покидати Велику Британію.

Прощальна зустріч таки відбулася. Хтось із друзів Марини, очевидно, написав Лендону, бо той подзвонив наступного ж ранку. Спершу запрошував до себе з посиланням на якісь речі, які жінка в нього забула. Та Марина була певна, що забрала абсолютно все. А якщо й забула щось, про що місяць не згадувала, то воно їй явно непотрібне.

— Зустрітися можемо, але давай десь у місті, — зрештою пом’якшила вона початкову радикальну відмову. — Або в Кенсінгтонських садах. Ніколи не встигала побувати там у травні.

Лендон погодився, і за пару годин вони вже йшли поряд просторим тротуаром поміж дерев з іще такими свіжими, але вже крупними листочками. Попри будній день і робочі години для більшості професій, людей в парку було, як і завжди чимало.

— Думала, тут буде багато квітів, — Марина окинула оком каштан — дерево всім своїм виглядом показувало, що цвісти сьогодні ще не налаштоване.

Погляд її гуляв не лише по деревах. Вона відзначила, не вголос, звичайно, як гладко Лендон виголив обличчя і як його ніс із широкою хрестовиною в профіль нагадував римського імператора Клавдія. Чомусь раніше у неї таких асоціацій не виникало. Можливо тому, що зазвичай Лендон більше дивився на неї, ніж, як тепер, прямо перед собою, наче йому зовсім не хотілося хоч трохи повернути голову до своєї супутниці.  Вони були одного зросту, тож він не міг не помічати, коли Марина дивилась на нього. І, все ж, не повертав голови, не дивився на неї, хоча майже не припиняв говорити.

— Зараз зійдемо в цю алейку, там трохи далі вже мають розцвітати троянди, — сказав одразу після того, як завершив розповідати про новий ресторан, для меню якого він знімав фото протягом останнього місяця.

— Ти наче боїшся на мене подивитись, — нарешті озвучила свої думки Марина.

— Боюся, — Лендон потягнув її за руку зійти на траву, щоб їм не заважали перехожі.

Вони заховалися за стовбуром каштана, який розкинув над ними шелесткий намет свого молодого листя. Тепер чоловік дивився на Марину й нікуди більше.

— Я боюся. Так, ми й розійшлися, але ти знаєш, як дієш на мене, — його голос стишився, та жінка добре його чула.

Він не відпускав її руку, а вона не намагалася її звільнити.

— Ти знаєш, що все, чого я хочу зараз, це цілувати тебе, а не слухати, як і чому тобі здумалося покидати Британію. Хочу зірвати з тебе цю куртку, яка все одно не може бути теплішою за мої обійми. Хочу розстібнути цю жовту сукню. Не пам’ятаю, щоб ти колись була в жовтому. Та й це не зовсім твій колір. Тим краще було б витягти тебе з цього одягу.