Польова дорога

Вихідні минули за ліпленням і поїданням вареників з полуницями, про які так мріяв Арсен. До цього процесу вдалося залучити і його самого. Він був відповідальним за накладання ягід на тісто. Катерині дали вихідний від кухні до самого ранку понеділка. Вона нічого не мала проти. Принаймні, спротив її ніяк не проявився.

Марина вирішила, що не годилось таємно видавати дітям печиво й цукерки, привезені бабусею, тому показала все Катерині і озвучила свій план по мікродозах смаколиків в навчальні дні.

— У школі вони з кимось ділитимуться, — аргументувала вона. — Та й у них же буває фізкультура й інша активність — все перегорить.

— Своїх дітей годуватимеш чим здумаєш, — Катерина випалила це автоматично, наче якийсь закладений шаблон. — Вибач, — одразу ж додала вона. — Це я конфіскую, — її тонкі руки з легкістю підхопили ящичок з кондитеркою. 

— Залишу собі дещо, — Марина вихопила упаковку цукерок «Ромашка», які лежали зверху.

Коли Катерина пішла, жінка відчула, що більше й хвилини не бажала залишатися в домі брата. Вона не хотіла сердитися на його дружину за її імпульсивні слова. Не могла сердитися на матір за цілком природне бажання годувати всіх рідних, в тому числі й чимось смачненьким та висококалорійним. Марина сіла на край ліжка, розгорнула одну «Ромашку», потім ще одну.

— Ну шмачно ж, — сказала вона сама до себе з набитим ротом.

Жінка піднялася і визирнула у вікно, де між вишневих гілок, які вже змінили білий цвіт на дрібне зелене листя, виднівся її недобудований дім. В нього вона зможе перебратися не раніше, ніж за тиждень. За умов, якщо не станеться якихось непередбачуваних ситуацій. А втекти з дому брата їй хотілося вже тієї миті.

«Завжди можна поїхати в Лондон, — подумала вона. — Дизайн-проєкт внутрішніх робіт узгоджений, матеріали обрані, електрика і вода підведені. Моя присутність до самої здачі об’єкта зовсім необов’язкова».

Вільних квитків на поточний тиждень виявилося на диво багато. Найближчий у бізнес-класі був на вівторок. Несподівано для себе Марина придумала і пояснення свого термінового від’їзду — звільнення із журналу, в якому вона працювала штатним фотографом. Звільнення або переведення в позаштатні працівники — як уже вийде домовитися. В будь-якому разі вона збиралася робити те, на що сподівався її брат — пускати корені в своєму рідному селі. І навряд це вдалося б довго поєднувати з її посадовими обов’язками. Залишалося всього лиш відзняти п’ять різних птахів за добу.

Про свій терміновий від’їзд вона оголосила в понеділок за сніданком. Всі покивали з розумінням. Пані Оксана підказала, де в ранковий час легко знайти одуда:

— Між нашими селами, як їхати польовою дорогою повз старі посадки, їх там зараз повно. Можуть просто по дорозі ходити, та й літають там низько.

— Тоді, мамо, давай тебе відвезу, а Малинку в полі залишу, потім заберу коли повертатимуся, — одразу зголосився Віктор.

— Подзвоню зараз Ігореві, скажу, щоб не виїжджав по мене.

Дорогою пані Оксана вперше за весь свій візит зачепила тему необхідності якнайшвидшого заміжжя Марини.

— Вікторе, Антон же розлучився нарешті? — матір заходила здалеку, як їй здавалось.

— Та розлучився ще в березні. Якби не посівна, вже б або заграв у барі, або впав би в депресію. Та й так видно, як йому досі важко й гидко від всієї тієї ситуації.

Слова Віктора зовсім не грали на руку свасі. Та вона не втрачала надії.

— Ну, це життя, — ніколи ще вона не була така поблажлива до розлучених чоловіків. — Він же Анечку ледь не одразу після школи в декрет посадив, а тоді ще раз, вона й не знала нікого й нічого, крім домашніх клопотів. Не бачила, хто там їй закрутив голову, та вже як їй з ним щасливіше живеться, то хто ми, щоб судити.

Марина гмикнула. Їй завжди було смішно, коли одразу після судження люди додавали подібну пом’якшувальну фразу.

— Малинко, ти не гмикай, а запроси Антона, як будеш новосілля справляти. Ви ж у школі дружили. Та й з Віктором вони завжди були наче брати. Буде йому свято для розради.

Марина добре пам’ятала Антона, однокласника Віктора. І за період свого будівництва бачила його вже не раз. Виглядав він значно старшим, огряднішим і похмурішим за її брата. З нею говорив мало, суто формально, так, наче присутність будь-якої жінки поряд була для нього малоприємною. Хоча в шкільні роки вони більше, ніж просто дружили. Та, певно, лиш тому, що Марина скрізь ходила хвостиком за старшим братом. Вона майже погодилася з тим, що запросити Антона може й справді хороша ідея, як мама випустила «контрольний в голову»:

— Діти в нього є, на випадок, якщо ти вже не зможеш народити.

Одуди справді вільно розгулювали грунтовою дорогою. Вони знехотя відлетіли недалечко, пропускаючи автомобіль, та щойно звук його двигуна став достатньо віддаленим, повернулися до своїх СПА-процедур — влаштовували собі пилові ванни на дорозі. Марина спершу трималася на відстані чотирьох-п’яти метрів, та змогла підібратися і вдвічі ближче — птахи зовсім не розцінювали її як загрозу.

Поки чекала повернення брата, жінка пройшла ще до трав’янистого пагорба, біля якого уривалося поле з кукурудзою. Вона дивилась, чи не оселився хто з птахів у високій траві та натрапила лиш на чорного плазуна. Не встигла роздивитись вуж то був чи хто страшніший, бо ноги самі понесли її назад до дороги. Жінка стала спостерігати за небом — де водилися плазуни, неодмінно мали з’явитися й ті, хто на них полює. Ці пернаті мисливці не змусили довго на себе чекати: дві темні плямки на блакитному небі стрімко наближались до землі.