Перша зустріч

Шу мчав на швидкості 200 км/год – його улюблена розвага. Останні місяці щось не щастило: все валилося з рук, ніби хтось наврочив.

— Як мене це все замахало… — подумав він, коли раптом машина врізалася в стовп біля житлового будинку.

Удар. Шу одразу ж відключився, вдарившись головою об кермо своєї «Мазди».

Прокинувся він уже в лікарні. Голова страшенно боліла.

Перше, що він побачив, – дівчина.

Невисока, з червоними, мов рубіни, очима, попелястим блондом із прядками, заплетеним у гульку. Вона була в білій футболці, джинсових шортах і простих чорних тапочках.

Поруч, біля його ліжка, сиділа літня жінка – років сімдесяти, не більше й не менше. Вона була схожа на дівчину, але мала зелені очі. 

Перше, що спитав Шу:

— А хто ви такі?

Дівчина огризнулася:

— Твої рятівниці. Хто так їздить? Тобі жити набридло?!

Шу лише глянув на неї й спокійно сказав:

— Я не розумію, чи ти чі-хуахуа…

Бабуся засміялася:

— Не ображайся на неї, внучку. Вона запальна, як її дід.

Шу хитро примружився:

— А цього чі-хуахуа як звати?

Бабуся усміхнулася:

— Веранда.

— В честь того, що її зачали там? — без тіні сорому спитав Шу.

Бабуся лише протерла окуляри, а Веранда аж скипіла.

— Ні, — спокійно відповіла бабуся. — У нашій родині так називають несподіваних дітей. Таких у нас було тільки двоє — моя мама і ця кнопка.

— Ба, мені вже не п’ять! — невдоволено буркнула Веранда.

— Правильно, не п’ять. А заміж пора.

— Почалося… — Веранда лише скривилася.

— А що, мені першого-ліпшого брати?

Бабуся хитро примружилася:

— Візьми цього хлопця. Дивися, який гарний.

— Ага, зараз… — відмахнулася Веранда, хоча мимоволі помітила, що Шу справді доволі симпатичний.

Його руки вкриті венами, густе волосся ідеально лягало, брови мали цікавий шрам, а погляд… Погляд був відверто спокусливий.

— Таких, як ти, не люблять, — спокійно сказав Шу, глянувши на Веранду. — По тобі видно, що гостра на язик. Аби з кимось бути, треба вміти поступитися місцем.

Веранда закотила очі:

— Ой, експерт знайшовся! Ти що, зі всіма моїми одногрупницями переспав? Бо ж у нас тут така зірка, блін!

— Веранда! — суворо промовила бабуся.

— Що? Нас із Хлоєю ж побили ті дві! Руда, до речі, то дівчина цього гонщика!

Шу звів брови:

— То за тобою тоді швидка їхала?

— А за ким ще? — хмикнула Веранда.

Шу подивився на неї з непідробним інтересом:

— З таким характером, як у тебе, ніхто тебе і не схоче.

— А мені ніхто й не треба, — відрізала Веранда.

Бабуся уважно придивилася до Шу, після чого спокійно сказала:

— А твого дідуся не Фред звати?

— Фред? А що таке? — здивувався Шу.

— Привіт передавай від Міранди.

— Що ба? — відреагувала Веранда.

— Пам'ятаєш хлопця, який у дитинстві кинув тебе у смітник?

— Так, пам'ятаю, — відповіла дівчина злегка серйозно.

Бабуся засміялася:

— Догадайся, хто.

— Ба, я не хочу грати у загадки, — сказала Веранда.
— Це був Шу, — відповіла бабуся.
Веранда зробила незадоволене обличчя:
— -_-
Міранда засміялася:
— Хі-хі!
— Бабуся, не смійся! — попередила Веранда. — А то нагадаю твою молодість.
Міранда сміялася ще більше:
— Я в молодості сиділа вдома з твоєю мамою!
— Ба, не нагадуй! — сказала Веранда.

Шу подивився на дівчину й запитав:

— Звідки ти знаєш Скарлет?

— Ми одногрупниці в медичному університеті. Про тебе вона всі вуха прожужжала, — скривилася Веранда. — Який ти такий-сякий, багатий...

Шу лише хмикнув:

— У її стилі.