Чай з халвою

Дід Коля все життя прожив тут і навіть не міг уявити собі, що коли-небудь покине це село. Тут жили його дід з бабою, тут жили його батьки, сам він прожив весь вік у цій хаті й, мабуть, його діти згодом зустрінуть тут старість.

А що? Хата доладня, он вже скільки років стоїть. Та й стоятиме ще!

Дід Коля завжди зустрічав світанок на городі: літом треба посапати, восени згрести бадилля, а на весну треба розкидати гній. Тільки-от взимку йому не вистачало тієї мороки з городом, не підеш же сніг лопатою перекидати.

Снідати не вмів - ніко́ли. Змолоду мав тільки одну звичку: натщесерце випивав сире яйце. Колись давно порадив літній колега, ще з часів, коли дід Коля працював у колгоспі трактористом. Випив собі й до обіду ходиш ситим.

Але була у діда Колі слабкість - чай з медом у веранді. Чай не з магазину, а зі смородинового листя, і мед липовий із сусідської пасіки. Не має значення, що на вулиці — літо чи зима — чай має бути завжди. А от мед можна замінити на халву, тільки ту, що продають на вагу. Навіть внуки, баловані міськими солодощами, полюбляли халву, куплену дідом на базарі.

В селі завжди знайдеться робота. Раніше мав велике хазяйство: і корова, і свині, і кури з качками, але мало-помалу здоров'я почало зникати разом зі скотом. Часто він заходив у сарай та сажок, оглядаючи пусті стійла та сідла. Але що поробиш, з часом усе зникає.

Дід Коля любив техніку. І в тракторі копався, і в комбайні, але сам полюбляв у вихідні вивезти з гаражу старий мотоцикл з коляскою, аби замінити й так хороші свічки, змастити змащені деталі, долити бензин, якого в баку було вдосталь... В гаражі завжди пахло фарбою, бензином та соляркою і, хоч мотоциклу там вже давно не було, запах був чутний і досі.

Дід Коля любив свою хату, свій двір, але найбільше він любив онуків у цій хаті. Коли наїдуть та перевернуть наведені порядки, дістануть те, що роками забуте на полицях, навезуть нового та полишать будь-де. Але згодом і внуки виросли. Тепер у хаті завжди чисто та тихо. Діти виросли.

З часом будь-яка звичка зникає. Але не в діда Колі.

Кожної п'ятниці він стоїть на дорозі та виглядає, чи, бува, не йтимуть від елекрички його онучата. Він із замираючим серцем чекав, коли з-за рогу далі по вулиці, вони вийдуть веселою гурбою. І до глибокої ночі у хаті лунатимуть сміх та гомір.

Так вже давно не було, але дід Коля все одно їх чекав.

І дочекався одного осіннього ранку, коли почув, як клацнув замок.

На порозі стояла його Марійка, найстарша онука. У теплому пальто, із щільно намотаним на шиї шарфом, вона стояла у порозі й дивилася у глиб кімнат. Розгублена, ніби вперше тут, та збентежена. Присіла на стілець біля дверей, зітхнула, роззирнулася, а потім почала розмотувати шарф.

Дід Коля страшенно зрадів. Вона була його гордістю, його любов'ю та радістю. Її він чекав завжди, нею опікувався змалечку та кожен раз переживав, як востаннє. Бувало, розболиться серце — аж дихати важко — але ніколи себе не видасть, бо вона лякалася найбільше за всіх. З нею він заново вчився бути батьком маленької дитини — перша онука, як-не-як — бути другом та наставником. І хоч вона завжди казала, що кращого діда годі й шукати, сам він собі багато речей не міг пробачити.

Його старече серце розгублено-захоплено стислося, коли він побачив округлий живіт. От вже й правнуки на підході, це ж треба! Здається, вона сама недавно тут під стіл бігала, а вже готується стати матір'ю.

Так багато хотілося їй сказати, але він тільки за нею мовчки спостерігав. За тим, як вона розклала сумки, як, розмовляючи по телефону та питаючи поради в чоловіка, запалювала котла, як бігала по кімнатам та вмикала світло, телевізор — ще з кінескопом — та старе радіо на стіні. І хата оживала, тепліла та повертала його у ті часи, коли така атмосфера для нього була більше, ніж звичною.

А потім вона знову закуталася у тепле пальто та вийшла на вулицю. Дід Коля пішов слідом.

Маша вийшла на город та на повні груди дихала морозним осіннім повітрям. Із запахом диму, як завжди любила. Дід Коля знав, куди вона піде далі.

І не прогадав.

Онука зайшла до старого гаражу, де змалечку любила сидіти: їй і запах фарби подобався, і солярку вона часто тут розливала, і смолу для фарбування будинку з ним розводила... Він намагався залучати її до будь-якої робити не тільки тому, що вважав це правильним — жінка росте — але й аби більше часу проводити з нею, дізнаватися, розпитувати більше. Дід Коля щиро цікавився її життям, але тільки недавно зрозумів, що часом був аж занадто суворим до неї.

Вона швидко змахнула двома руками з обличчя сльози. Рвано видихнула та пішла назад до хати.

На вечерю у котельні, в маленькій кімнаті з газовою плитою та котлом, щось нашвидкоруч приготувала та пішла до зали. Раніше він забороняв їм їсти там, аби не насмітили та розвели гризунів. Тим паче, дітьми любили дуркувати, не дай Бог, за їжею та перед телевізором ще й вдавляться. А зараз вже доросла, хіба заборониш?

Машка підключила до телевізора старий відеомагнітофон та із якимось дитячим захватом переглядала старі касети з мультиками. Дід Коля плакав як ніколи. Він давно не спостерігав за таким, вже підзабутим, видовищем.

На ніч, у веранді, вона поставила на стіл чашку з чаєм зі смородинового листя та виклала на тарілку із целофанового пакету сірий шматок чогось крихкого.

Халва.

Потім закрила на ключ двері, перевірила котла та пішла до кімнати стелитися.

Але дід Коля за нею не пішов. Присів за стіл та завмер.

Якби можна було повернутися в минуле, він би все інакше зробив.

У хаті запанувала тиша. Невідомо, скільки часу він так просидів.

Різко відчув газ. Дід Коля зайшов до котельні та відчув запах, від якого похололо в грудях. Швидко пішов до кімнати будити Машку, аби не сталося лиха.

Вона міцно спала під ватньою ковдрою та тихо сопіла. Дід Коля схопився та потягнув ковдру, але дівчина крізь сон потягнула її на себе. Спробував полоскати, як колись бувало. Підступив ближче та нахилився над нею.