Частина 1.

Полем стрімголов неслося два вершники. Рудий хлопець тримався у сідлі так впевнено і з гідністю, ніби народився у ньому. У всій його поставі відчувалась сила і безстрашність.  А у глибоко посаджених сіро-блакитних очах виднілась прихована могутність. Десь високо в небі збирались грозові хмари, а до родинного маєтку було ще години три верхи.  Дівчина з гордовитою осанкою,яка всі своїм виглядом демонструвала шляхетне походження, поряд з цим владним молодим хлопцем почувалась ластівкою під стріхою, в повній безпеці. Усю дорогу вона крадькома дивилась на нього з-під довгих вій закоханим поглядом і важко дихала, коли він піднімав голову, злякавшись, що здогадається про її почуття.

Вони були заручені лише недавно, але вона вже довго не могла думати про якогось іншого хлопця, крім нього з того дня, як на кінному турнірі подарувала йому троянду, а разом з тим і серце. З дня у день сиділа і уявляла їхнє весілля, збентежено занурившись у мрії біля вікна, що виходило у трояндовий сад.

«Ніколи не порозуміємось ми з Юрком», - роздумував тим часом Тимош. – «Він легковажний, живе одним днем, будувати плани на майбутнє не хоче і не вміє, як зможе батькові допомагати у боротьбі?». Зараз йому було не до поїздок верхи із нареченою, давно знав, як дивилась на нього Розанда і був впевнений, що нікуди не дінеться шлюб. Ще б пак, скільки часу було витрачено, щоб домовитись нарешті про одруження. Скільки ночей хвилювався і страждав потай про красуню. А от тепер все буде добре. Житимуть довго на заздрість всім суперникам, які сватались до доньки молдавського господаря.

Зараз його серце стискала інша проблема. Хлопець думав про брата, який, ніби сказився. В селах вже почали навіть говорити, що нечиста сила вселилась у Юрка Хмельницького. Бігав постійно до дівчат, з батьком спілкуватись перестав. А погляд божевільний став, розгублений і наляканий, як у загнаного звіра.

З кожним днем Юрко все більше заглиблювався в себе. Хлопець перестав їсти та мало спав. Ніхто з домашніх не міг розговорити його, щоб дізнатись, де він зникав ночами. Але, згодом нічні походеньки помітили і сусіди. По селу пішли чутки, ніби молодший син Хмельницького ходить до лісу і знається зі злими духами. Спочатку просто жартували, а згодом почали побоюватись. Навколо хати все рідше терлись цікаві гості, тільки далекі подорожні заглядали у вікна у пошуках прихильних господарів, що пригостять чимось.  

«Ні, добра з цього не буде точно, треба поговорити з батьком, щоб знахаря привів, хай перевірить чи брат сповна розуму». – Десь вгорі над полем у темних хмарах пролунав грім, який не передбачав нічого хорошого.

-        Злива буде, - нарешті порушив завислу мовчанку Тимош, - треба знайти якусь хатину і там зупинитись.

На горизонті якраз почав виднітись хутір.

Заїхавши у двір пара постукала у двері, якраз коли важкі краплі почали падати на всипане сіном подвір’я.

-        Господарю, впусти заховатись від зливи, бо змокнемо, дівчина зовсім легко одягнута...

Двері відчинились, ще не встиг Хмельницький договорити.

-        Заходьте, якщо дорогу найшли - проскрипіло старечим голосом десь знизу. На них дивилась згорблена фігура бородатого чоловіка.

У будинку на столі лежали булочки і кухоль узвару, від яких пахло свіжістю, ніби хтось чекав на дорогих гостей. Дідусь дивився таким поглядом з-під важких брів, що ставало незручно. Тимош подумав би, що чоловік передбачив їхній візит, але у родині Хмельницьких ніхто не вірив в передчуття, існування магії та злих духів.

-        Що ж стоїш на порозі, заводи свою наречену. Сідайте, поговоримо. Розкажу Вам про майбутнє. Хочеш? – Дідусь подивився на молодого козака, ніби проникнув у душу. Бачу, багато бачу цікавого. Хочеш послухати?

-        Ой, правда, розкажіть, дідусю, що бачите. – Розанда одразу тепло защебетала, ніжно дивлячись, ніби на батька до нього чоловіка.  – Я чула, що поблизу нашого замку живуть мольфари, відьми, знахарі. Кажуть, що вони і смерть відвернути можуть і, майбутнє бачать. Ви також до них належите?

-        Може і розкажу. А чи готові слухати? Ти, от хлопче, готовий прийняти свою долю? Яка з того користь, що розкажу.

І, раптом, ніби грім серед ясного неба, спохмурнів дідусь, закрив очі і почав  говорити низьким надтріснутим голосом:

-        Смерть твою бачу, хлопче. Шлюб стане причиною. Жити будеш довго, але помреш скоро.

-        І що мені далі? Вроки знімати будете? – Тимош явно насміхався.  А Розанда побіліла, як стіна. Це ж зараз мольфар пророчить смерть коханого після їхнього шлюбу. Виходить, вона стане його погибеллю. Красуня швидко закліпала. Вона вперше ризикувала розплакатись перед чоловіками. Не очікувала почути таку правду, але хоч завжди щиро вірила у всякі пророцтва, вперше хотіла засміятись як Тимош з діда.

Коли вийшли з будинку, спустились з горба, Розанда згадала, що забула в будиночку свою хустку. Вирішили повернутись, але хоч встигли проїхати кілька метрів, будинку не бачили. Дивно, та повсюду, скільки не блукали колами, бачили тільки поле. І ніякого хутору, більше, жодного людського сліду, ніби ніколи й не було. Загадка та й годі, ніби дідусь і справді якийсь чаклун.