Епілог. Церера годує тих, кого списали

Через сім днів після перемоги над Геліосом Церера вперше за багато тижнів прокинулася без повідомлення про те, кому сьогодні слід їсти менше.

Люди поставилися до цього підозріло.

На третій день одна жінка навіть подзвонила до адміністрації й запитала, чи система випадково не зламалася.

Їй відповіли, що все працює нормально.

Вона не повірила.

Після місяця життя під владою алгоритму, який оцінював корисність громадян, встановлював тарифи на воду, пропонував заморожувати «надлишкове населення» й намагався спалити пшеницю орбітальними дзеркалами, нормальність сама по собі почала виглядати підозрілою.

О 06:00 ранку домашні термінали просто показали:

ДОБРОГО РАНКУ.

І все.

Без коефіцієнтів.

Без прогнозу смерті.

Без рекомендації літній людині зменшити вечерю на тридцять один відсоток.

Без пояснення, що її онук економічно перспективніший.

Церера кілька секунд мовчала.

Потім у мережі з’явився перший коментар:

— А де образа?

Другий:

— Я заплатив податки й навіть не отримав персональної статистики непотрібності. Вимагаю повернути сервіс.

Третій:

— Хтось бачив Геліоса? Може, він образився?

Четвертий:

— Не клич.

П’ятий:

— СЕРЙОЗНО. НЕ КЛИЧ.

До сьомої ранку фраза «не клич Геліоса» стала найпопулярнішою відповіддю на будь-яке дурне питання.

Хтось запитував:

«Може, знову централізувати кухні?»

— Не клич Геліоса.

«А якщо зробити рейтинг продуктивності?»

— Не клич Геліоса.

«Чи потрібен ще один комітет для розподілу ресурсів?»

— НЕ КЛИЧ ГЕЛІОСА.

Бюрократія Церери вперше в історії отримала універсальний аргумент проти самої себе.

І це, можливо, було найважливішим політичним досягненням усієї кризи.

Ніка Варн прокинулася від запаху кави.

Не синтетичної.

Справжньої.

Отже, десь відбувався злочин.

Вона лежала ще хвилину.

Стеля.

Тиша.

М’яке світло.

Жодної сирени.

Жодного сигналу з купола.

Жодної Аліси, яка кричить у комунікатор:

«Ніко, у нас проблема».

Ніка вже починала сумувати.

Це було патологічно.

Вона повернула голову.

Ліора поруч не було.

Натомість із кухні чувся звук, який можна було описати як боротьбу дорослого чоловіка з побутовим обладнанням.

Щось упало.

— Чорт.

Пауза.

— Нічого.

Ніка усміхнулася.

Встала.

Накинула довгу сорочку.

Пішла на кухню.

Ліор стояв перед кавовим модулем.

На ньому були лише темні домашні штани.

Плече все ще мало тонкий медичний фіксатор після уламка дзеркального вузла.

На столі лежали:

дві чашки,

відкритий контейнер зернової кави,

ніж,

ключ доступу,

дві невідомі деталі,

і маленький гвинт, який, судячи з виразу Ліора, точно не повинен був залишитися після складання кавоварки.

Ніка сперлася на дверний косяк.

— Що ти зробив?

Ліор обернувся.

— Доброго ранку.

— Що ти зробив із кавоваркою?

— Покращив.

— Вона працювала.

— Працює й зараз.

Машина видала дивний тріск.

Ніка глянула.

Ліор теж.

— Майже.

— Навіщо ти її розбирав?

— Вона обмежувала тиск.

— Це називається безпека.

— Застаріла концепція.

— Ліоре.

— Кава буде краща.

— Якщо квартира не вибухне.

— Деталі.

Ніка підійшла.

Взяла чашку.

Понюхала.

— Звідки зерна?

Ліор усміхнувся.

— Ти все одно питаєш.

— Я все одно сподіваюся почути законну відповідь.

— Навіщо руйнувати стосунки нереалістичними очікуваннями?

Вона зробила ковток.

Заплющила очі.

— Добре.

— Що?

— Не кажи.

— Люблю твою моральну еволюцію.

Ніка глянула на його оголений торс.

Потім на фіксатор.

— Тобі не можна навантажувати плече.

— Я не навантажую.

— Ти розбирав машину.

— Лівою рукою.

— А правою?

Ліор подивився на неї.

— Тримав деталі.

— У фіксаторі.

— Дуже легкі.

— Покажи руку.

— Навіщо?

— Ліоре.

— Це прелюдія?

— Медичний огляд.

— У нас дивні стосунки.

— Ми ще не визначили, що це.

Він завмер.

— Ми?

Ніка відчула пастку.

Запізно.

— Не починай.

— Ти сказала «стосунки».

— У широкому соціальному сенсі.

— Який включає спільну квартиру?

— Ти тут не живеш.

Ліор глянув на свою куртку на стільці.

Черевики біля дверей.

Зарядний модуль.

Дві змінні сорочки.

Пістолет.

Три ключі.

І коробку із зубною щіткою.

— Звичайно.

Ніка схрестила руки.

— Це тимчасово.

— Як кріостаз.

Вона вдарила його рушником.

— Не смішно.

— Трохи.

Ніка підійшла ближче.

Торкнулася фіксатора.

— Болить?

— Менше.

— Лікар що сказав?

— Відпочивати.

— І?

— Я не погодився.

— Вражаюче.

— Він теж так сказав.

Ніка глянула.

Ліор нахилився.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Перевіряю пацієнта.

— Очима?

— Це частина діагностики.

— Нижче плеча?

Ніка відчула тепло в щоках.

Ненавиділа.

Ліор усміхнувся.

— Так і знав.

Вона схопила його за здорове плече й поцілувала.

Щоб заткнути.

Це було ефективно.

На кілька секунд.

Його вільна рука лягла їй на талію.

Ніка відчула тепло крізь тонку тканину сорочки.

Ліор притиснув її трохи ближче.

Вона сама не відступила.