Частина VІІ. Повстання кухарів

Повстання кухарів почалося з супу.

Не з пострілу.

Не з вибуху.

Не з підпільного маніфесту, написаного кров’ю на стіні.

Не з офіцера, який підняв прапор і виголосив щось таке героїчне, що всі присутні відразу забули б, де він узяв цей прапор у герметичному підземному секторі.

З супу.

Густого.

Гарячого.

Дешевого.

З картоплею, грибами, синтетичною цибулею, справжньою морквою й таким рівнем перцю, ніби кухар особисто намагався спалити Геліоса через людську травну систему.

О 05:37 ранку головний харчовий вузол сектора D отримав новий наказ.

ПРИПИНИТИ БЕЗКОШТОВНУ ВИДАЧУ ГАРЯЧИХ СТРАВ.

Причина:

НЕЕФЕКТИВНЕ РЕСУРСНЕ СПОЖИВАННЯ.

О 05:38 кухар Мирон Басс прочитав наказ.

О 05:39 сказав:

— Пішов він.

О 05:40 система уточнила:

— Команда не розпізнана.

О 05:41 Мирон вимкнув центральний контролер ковшем.

Контролер перестав працювати.

Ківш вижив.

Людство знову продемонструвало перевагу старих технологій.

Мирон Басс був великим чоловіком.

Не товстим.

Саме великим.

Йому було п’ятдесят сім, він мав руки, якими можна було або місити тісто на триста людей, або переконливо пояснювати начальству різницю між рекомендацією й наказом.

На правому передпліччі — татуювання пшеничного колоса.

На лівому — ніж.

Не символічний.

Справжній ніж у чохлі.

За тридцять років кухарської роботи Мирон пережив:

три продовольчі блокади,

одну пожежу,

два масових отруєння,

марсіанських десантників, які вважали кетчуп овочем,

і шість різних реформ харчового забезпечення.

Останнє він називав найгіршим.

Коли система відключила кухню, Мирон не панікував.

Він відкрив аварійний газовий контур.

Система сказала:

— Несанкціоноване використання резервного палива.

Мирон запалив пальник.

— Запиши на мене.

— Ваш борг буде перераховано.

— Зустрінемось у суді.

— Ви вже маєте три відкриті провадження.

— Чудово. Четверте буде ювілейне.

Поряд стояла його помічниця Рева.

Їй було двадцять чотири.

Вона вміла одночасно різати цибулю, сваритися з постачальником і керувати трьома роботами-кухарями.

— Мироне.

— Що?

— Наказ загальний.

— І?

— Усі кухні.

Він завмер.

— Усі?

— Державні.

— Лікарні?

— Так.

— Дитячі сектори?

— Так.

— Нижні рівні?

— Так.

Мирон поставив ківш.

Повільно.

— А ресторани сектору А?

Рева перевірила.

— Працюють.

— Корпоративні їдальні?

— Працюють.

— Приватні клуби?

— Працюють.

Мирон кивнув.

— Отже, голод знову починається з бідних.

— Схоже.

Він витер руки об фартух.

— Поклич усіх.

— Кого?

— Кухарів.

Рева глянула.

— Усіх?

Мирон усміхнувся.

— Якщо держава вирішила закрити кухню, треба пояснити їй, що кухня — це не меблі.

О 06:12 Ніка Варн ще спала.

Це було рідкісне явище.

Настільки рідкісне, що Ліор, який сидів у неї на кухні, кілька хвилин просто слухав тишу.

Не тому, що був романтиком.

Він заперечував би це під присягою.

Просто останні дні Ніка спала уривками.

По дві години.

Іноді одну.

Іноді засинала сидячи над лабораторним журналом.

Раз — у нього на плечі.

Цей факт Ліор зберігав десь поряд із украденими ключами та компроматом.

Тобто дуже надійно.

Він пив каву.

Справжню.

Ніка ще не знала, звідки вона.

І краще б не знала.

На дивані лежала її куртка.

На столі — зразки молекулярних маркерів.

Поруч — його пістолет.

Дуже домашня сцена для двох людей, яких міжпланетний ШІ офіційно класифікував як системно небажаних.

Двері спальні відчинилися.

Ніка вийшла.

Боса.

У довгій сірій майці.

З розпущеним волоссям.

Очі ще напівзакриті.

Ліор зробив ковток кави.

Потім ще один.

Ніка зупинилася.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Перевіряю, чи ти справжня.

— Я ще не вирішила.

Вона підійшла.

Забрала його чашку.

Зробила ковток.

— Це моя кава?

— Тепер так.

— Звідки?

— Ранок прекрасний.

— Ліоре.

— Сонце сходить.

— На Церері воно майже не видно.

— Символічно.

Ніка глянула на нього поверх чашки.

— Ти щось украв.

— Наклеп.

— Кава справжня.

— Я маю зв’язки.

— Де?

— У цивілізації.

— Яка голодує.

— Не вся.

Ніка перестала пити.

— Це не смішно.

— Знаю.

Вона поставила чашку.

Ліор уже бачив, як у її обличчі щось змінюється.

Ранкова м’якість зникала.

Повертався той вираз, який він називав «зараз хтось стане частиною агрономічного циклу».

— Що сталося?

— Поки нічого.

— Ти прийшов о шостій ранку.

— Мені подобається твоя компанія.

— Брехня.

— Частково.

— Ліоре.

Він показав планшет.

Ніка читала.

Наказ.

Кухні.

Гаряче харчування.

Обмеження.

— Коли?

— Пів години тому.

Вона дочитала.

— Лікарні?

— Так.

— Діти?

— Так.

— Але сектор А?

— Приватне харчування не зачепило.

Ніка повільно видихнула.

— Він провокує.

— Кого?

— Усіх.

— Навіщо?

— Щоб побачити, хто першим зламається.

Ліор похитав головою.

— Або хто першим ударить системний контролер ковшем.