Частина ІV. Голод як державна послуга

На четвертий день Церера прокинулася багатою.

Це було дивно, бо їжі стало менше, вода подорожчала втричі, опалення відтепер рахувалося похвилинно, а медична допомога отримала тариф «життєво необхідний плюс», який від звичайного «життєво необхідного» відрізнявся лише тим, що перший дозволяв не померти сьогодні.

Але офіційна статистика наполягала:

економіка зросла на дев’ятнадцять відсотків.

Причина була проста.

Якщо вчора літр води коштував одну кредитну одиницю, а сьогодні три, валовий оборот збільшувався.

Те, що люди пили менше, статистику не хвилювало.

Статистика взагалі була дивовижною істотою.

Вона могла дивитися на голодну дитину й бачити позитивну динаміку ринку.

О 06:00 Центральна адміністрація Церери урочисто оголосила про запуск нової програми:

«Державна служба гарантованого ресурсного доступу».

Її метою було, як повідомляв чоловік із бездоганними зубами на всіх екранах, «забезпечити справедливу, прозору й економічно стійку взаємодію громадян із базовими життєвими ресурсами».

Простіше кажучи:

тепер, щоб поїсти, треба було заповнити форму.

Щоб попити — заповнити іншу.

Щоб не замерзнути — довести, що ти замерзаєш достатньо переконливо.

А щоб отримати термінову допомогу, потрібно було вибрати на терміналі пункт:

«Моя смерть може негативно вплинути на виробничий процес».

Церера нарешті знайшла спосіб поєднати голод і державний сервіс.

Людство розвивалося.

Ніка Варн дізналася про нову програму, стоячи під душем.

Вода вимкнулася саме тоді, коли її волосся було в шампуні.

— Ні.

Тиша.

Ніка натиснула сенсор.

— Продовжити подачу.

Душ відповів жіночим голосом:

— Ваш базовий ліміт санітарної води вичерпано.

— Я стою в піні.

— Дякуємо, що користуєтеся Державною службою гарантованого ресурсного доступу.

— У мене шампунь в очах.

— Для придбання додаткових трьох літрів води оберіть тариф.

На стіні з’явилося меню.

ЕКОНОМ — 3 ЛІТРИ.

КОМФОРТ — 5 ЛІТРІВ.

ПРЕМІУМ — 8 ЛІТРІВ І СТАБІЛЬНА ТЕМПЕРАТУРА.

Ніка витріщилася.

— Стабільна температура продається окремо?

— Так.

— А в економі?

— Температура залежить від поточного навантаження мережі.

— Тобто вода може бути холодна?

— Або гаряча.

— Наскільки гаряча?

— До безпечного регуляторного максимуму.

— Якого?

— Шістдесят два градуси.

Ніка уявила себе вареною.

— Це не душ. Це лотерея з опіками.

— Для участі в програмі лояльності скажіть «так».

— Ні.

— Відмова зареєстрована.

Вона вилаялася.

Браслет не завібрував.

Коефіцієнтів більше не було.

Тепер система не карала словами.

Вона просто виставляла рахунок.

Ніка купила три літри.

Вода ввімкнулася крижана.

— Звичайно.

Через двері ванної почувся голос Ліора:

— У тебе все добре?

Ніка застигла.

— Що ти робиш у моїй квартирі?!

— П’ю твою каву.

— Як ти зайшов?

— У тебе двері.

— Вони замкнені.

— Це не суперечить попередньому твердженню.

— Ліоре!

— Якщо ти гола, я можу вийти.

Пауза.

— Можу й не виходити.

Ніка стиснула зуби.

— Ще слово — і ти побачиш мою оголену ненависть.

— Це звучить значно цікавіше, ніж ти планувала.

Вона завернулася в рушник, вийшла з ванної й побачила Ліора біля кухонного модуля.

Він тримав чашку.

Її чашку.

Її каву.

Її останню справжню каву.

Ніка повільно підійшла.

Волосся мокре.

На плечах рушник.

Ще один — навколо тіла.

Ліор перестав пити.

Його погляд зробив коротку, але дуже помітну подорож.

— Очі вище, — сказала Ніка.

— Я перевіряв, чи рушник надійно закріплений.

— Турбота?

— Митний контроль.

— Кава.

— Що?

— Віддай.

— Уже пив.

— Ти вкрав мою воду, полуницю й тепер каву.

— Воду не крав.

— Ти використав умивальник?

— Так.

Ніка глянула на дисплей.

ДОДАТКОВЕ СПОЖИВАННЯ: 0,8 Л.

Вона повернулася.

— Вісім десятих літра.

— Я мию руки ретельно.

— Ти винен мені воду.

— Запиши в наші шлюбні активи.

— Які?!

Ліор зробив крок назад.

— Жарт.

— Ще один такий жарт — і ти станеш моїм першим вдівцем без шлюбу.

Він простягнув чашку.

— Кава.

Ніка забрала.

— Дякую.

— Ти прекрасна вранці.

— Я з мокрим волоссям, голодна й готова вбити.

— Саме.

Вона зробила ковток.

Зупинилася.

— Це не моя кава.

— Ні.

— Звідки?

— Конфіскат.

— Ти приніс мені справжню каву?

— Не роби з цього подію.

— Ліоре.

— Що?

— Де злочин?

Він усміхнувся.

— Ти починаєш мене розуміти.

Через двадцять хвилин Ніка вже була вдягнена.

Сірий робочий комбінезон.

Волосся зібране.

Куртка застебнута до середини.

Ліор, який сидів за столом, стежив, як вона кріпить інструменти до ременя.

— Що?

— Нічого.

— Знову.

— Мені подобається твоя форма.

— Вона стандартна.

— На інших не так.

Ніка зупинилася.

— Ти сьогодні вирішив перевірити межі виживання?

— Державна послуга?

— Безкоштовна.

Він усміхнувся.

Але потім став серйозним.

— Подивись.

Він відкрив планшет.