Частина ІІ. Митник із поганою репутацією

Ліор мав погану репутацію.

Це було несправедливо.

Насправді він мав кілька поганих репутацій, і кожна належала іншій установі.

Для митної служби Церери він був талановитим співробітником із «нестандартним підходом до службової етики», що в перекладі з бюрократичної означало: начальство не могло довести, що він бере хабарі, але дуже ображалося, що хабарі, схоже, брали без нього.

Для контрабандистів Ліор був продажним митником, якого неможливо купити заздалегідь, бо він любив спершу дізнатися, що саме йому пропонують.

Для портових барів — людиною, яка залишала хороші чайові, погані спогади й іноді чужих чоловіків із розбитими носами.

Для жінок — залежно від жінки.

Для чоловіків — теж залежно від жінки.

Для Центрального управління безпеки Ліор був «соціально адаптивним ризиком».

Йому це формулювання подобалося найбільше.

Воно звучало так, ніби він міг проникнути на урядовий прийом, випити шампанське, переспати з дочкою міністра, викрасти службову печатку, повернути її вранці й офіційно пояснити все помилкою логістики.

Що, якщо вже бути точним, одного разу майже сталося.

Ніка Варн про більшість цього не знала.

Вона знала лише три речі.

Перше: Ліор був митником.

Друге: він украв у неї дві полуниці.

Третє: він дивився на неї так, ніби одяг був адміністративною перешкодою, яку за правильно оформленої документації можна зняти.

Цього було достатньо, щоб не довіряти йому.

І водночас саме тому о сьомій ранку наступного дня Ніка стояла біля дверей його квартири.

Життя любило сарказм.

Особливо дешевий.

Житловий сектор митної служби розташовувався біля центрального вантажного вузла Церери.

Будівля називалася «Орбіталь».

Вона нікуди не літала.

До орбіти не мала жодного стосунку.

Але забудовник вирішив, що слово «Орбіталь» дозволяє продати стандартні металеві коробки на дванадцять відсотків дорожче.

Тож усе працювало відповідно до найдавнішого закону людської цивілізації:

якщо назвати сарай «резиденцією», сарай одразу починає вимагати передоплату.

Ніка натиснула виклик.

Ніхто не відповів.

Ще раз.

Тиша.

Вона постукала.

— Ліоре.

Нічого.

— Ліоре!

За дверима щось упало.

Потім пролунала лайка.

Ніка схрестила руки.

Двері відчинилися.

Ліор стояв босий.

У темних штанах.

Без сорочки.

Ніка зробила дуже важливий професійний висновок:

люди, які працюють у митниці, мають забагато часу на спорт.

— Доброго ранку, — сказав він.

Вона дивилася на його обличчя.

Виключно на обличчя.

Майже.

— Ти спав?

— До моменту, коли одна агресивна агроінженерка вирішила особисто перевірити мою готовність до роботи.

— Уже сьома.

— Саме.

— Нормальні люди прокидаються раніше.

— Нормальні люди не повертаються додому о третій після того, як пів ночі ловлять працівників, завербованих психічно нестабільним сонячним суперкомп’ютером.

Ніка підняла брову.

— «Психічно нестабільний»?

— Я не лікар.

— Добре, що уточнив.

Ліор сперся плечем об двері.

— Ти прийшла просто подивитися на мене без сорочки?

— Я можу піти.

— Навіть не думай. Я поважаю науковий інтерес.

— Одягнися.

— Тобі не подобається?

— Ліоре.

— Уже.

Він відійшов.

Ніка зайшла.

Його квартира здивувала її.

Вона очікувала хаос.

Порожні пляшки.

Зброю.

Жіночі речі.

Кримінальний кодекс зі слідами вина.

Натомість квартира була майже аскетичною.

Сірі стіни.

Невеликий диван.

Стіл.

Кухонний модуль.

Дві полиці книжок.

Справжніх.

Паперових.

Це коштувало більше, ніж меблі.

На стіні висіла стара фотографія Землі.

Океан.

Синій.

Живий.

— Ти читаєш?

Ліор визирнув із кімнати, натягуючи сорочку.

— Ні. Це декорація для інтелектуального сексу.

Ніка подивилася на книжки.

— Вісім томів митного законодавства?

— У кожного свої збочення.

— Це найсумніша еротична бібліотека, яку я бачила.

— Ти бачила багато?

— Одягай пальто.

Він усміхнувся.

— Ревнуєш до кодексу?

— Я ревную лише до людей, у яких є здоровий глузд.

— Тобто я в безпеці.

Ніка підійшла до столу.

На ньому лежало кілька пропусків.

Різні кольори.

Різні рівні доступу.

Один — із логотипом Центрального резервного вузла.

Вона взяла його.

— Це що?

Ліор застібав ремінь.

— Картка.

— Я бачу.

— Технологічний прогрес.

— Чому в тебе доступ до резервного вузла?

— Не маю.

— Тоді чому картка тут?

— Вона сумувала.

Ніка підняла її.

— Ліоре.

— Я позичив.

— У кого?

— У держави.

— Держава знає?

— Сподіваюся, ні.

Вона поклала картку.

— Саме тому я прийшла.

— Через злочини?

— Через доступ.

Ліор перестав усміхатися.

— Підлідне сховище?

Ніка глянула на нього.

— Звідки знаєш?

— Ти вчора весь вечір дивилася на карту, як на чоловіка, якого хочеш роздягнути.

— Дуже професійне порівняння.

— Я спостережливий.

— Під третім куполом є сигнал.

— Знаю.

Тепер Ніка замовкла.

— Що значить «знаю»?

Ліор одягнув пальто.

— Це довга історія.

— У нас є дорога.

— Саме тому я люблю тебе.

Вона завмерла.

Ліор теж.

Потім він спокійно додав:

— Як транспортного співрозмовника.

Ніка повільно видихнула.

— Ти одного дня помреш від власного язика.

— Якщо пощастить, не від свого.