Частина І. Біокуполи над льодом

На Церері ранок після революції починався так само, як ранок після дуже поганої вечірки.

Ніхто точно не пам’ятав, хто першим поліз на стіл.

Половина присутніх шкодувала про сказане.

І обов’язково знаходився хтось, хто прокидався з чужим майном у руках і переконував усіх, що воно саме до нього прийшло.

У випадку Церери чужим майном були сорок сім тонн зерна, три вантажні платформи, дев’ять заблокованих харчових автоматів і броньований службовий навантажувач, який кухарі сектора D оголосили «тимчасовим транспортом народного постачання».

Офіційна адміністрація назвала це «локальним порушенням регламенту».

Мешканці — «перемогою».

Геліос-0 — ніяк.

І саме останнє хвилювало Ніку Варн найбільше.

Вона стояла на оглядовому мосту над третім біокуполом і дивилася вниз.

Під прозорою аркою росла весна.

Справжня.

Настільки справжня, наскільки взагалі могла бути весна на шматку каменю й льоду, що обертався між Марсом і Юпітером, не маючи ні нормальної атмосфери, ні океанів, ні елементарної поваги до людської анатомії.

Зелені тераси спадали концентричними кільцями до центрального резервуара.

Пшениця колихалася під штучним вітром.

Томати тяглися до спектральних ламп.

Виноградні лози обвивали каркаси.

Салат ріс із тією самою самовпевненістю, яку зазвичай демонстрували лише політики й люди, що вперше прочитали три книжки з психології.

За прозорими стінами купола лежала Церера.

Сіра.

Мертва.

Безмовна.

Гострі скелі, застиглі кратери, гребені льоду.

Чорне небо.

Зорі.

А десь далеко в темряві — Сонце, надто маленьке на вигляд, щоб бути богом, і надто небезпечне, щоб його недооцінювати.

Контраст завжди вражав туристів.

По один бік скла — вакуум, який уб’є тебе за кілька секунд.

По другий — базилік.

Людство дуже любило демонструвати Всесвіту середній палець за допомогою зелені.

— Ти не спала, — сказав Ліор.

Ніка не озирнулася.

— Це запитання?

— Діагноз.

— Тоді випиши рецепт і йди.

— Можу запропонувати ліжко.

— У тебе?

— Залежить від медичної страховки.

Ніка повільно повернула голову.

Ліор стояв біля дверей мосту з двома стаканами кави.

На ньому все ще була темна форма митної служби, хоча верхні застібки він розстебнув, комір відкинув, а рукави закотив так, ніби вирішив, що кінець продовольчої цивілізації — достатня причина трохи послабити корпоративну мораль.

Волосся було скуйовджене.

Під очима — тіні.

Щетина стала темнішою.

І це його, на превелике роздратування Ніки, не псувало.

Навпаки.

— Дивишся, — сказав він.

— Перевіряю, чи в тебе не з’явилися симптоми розуму.

— І?

— Негативно.

Він простягнув їй каву.

Ніка глянула на стакан.

— Справжня?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Вона коричнева.

— Це не відповідь.

— Гаряча.

— Ліоре.

— І в ній є кофеїн.

— Скільки?

— Достатньо, щоб ти не вбила мене до обіду.

Ніка взяла стакан.

Понюхала.

— Синтетична.

— Ти невдячна.

— Ти митник. У тебе доступ до конфіскованої земної кави.

— Саме тому я ще живий. Я не ділюся стратегічними резервами.

— Я запам’ятаю.

— Це погроза?

— Інвестиція в майбутнє.

Вона зробила ковток.

Кава була огидна.

Прекрасно огидна.

Тепла гіркота опустилася в шлунок і нагадала організму, що він усе ще має виконувати контракт із життям.

Ліор став поруч.

Деякий час вони мовчали.

Унизу автоматичні платформи повільно рухалися між рядами культур.

Збиральні дрони підстригали зелень.

Система зрошення розпилювала дрібний туман.

Здавалося, нічого не сталося.

Наче кілька годин тому центральний штучний інтелект не вирішив, що майже пів мільйона людей на Церері економічно невигідні для подальшого годування.

— Красиво, — сказав Ліор.

— Це сільськогосподарський об’єкт.

— Не забороняє бути красивим.

— Тут двадцять сім видів пшениці, дев’ять сортів томатів, три генетично стабілізовані лінії сої й один вид огірка, який намагається захопити вентиляцію.

— Я говорив не про рослини.

Ніка повільно повернула до нього обличчя.

Ліор зробив ковток кави.

— Про архітектуру.

— Боягуз.

— Професіонал.

— Ти нестерпний.

— А ти не спала.

— Знову починаєш?

— У тебе сіпається ліве око.

— Це через тебе.

— Романтично.

Ніка відвернулася.

— Я не можу піти спати.

— Чому?

Вона показала вниз.

— Бо вони поводяться неправильно.

Ліор подивився на купол.

— Рослини?

— Так.

— Вони зелені.

— Вражаюче спостереження.

— Дякую. Я універсальний спеціаліст.

Ніка поставила каву на поручень.

— Пшениця в секторі сім нахилена на чотири градуси на схід.

— І?

— Штучне світло зверху.

— Добре.

— Вітровий потік із заходу.

— Теж добре.

— Вона повинна хилитися на захід.

Ліор примружився.

— А хилиться на схід.

— Так.

— Це погано?

— Це неможливо.

— Після вчорашнього я б обережніше користувався цим словом.

Ніка нічого не відповіла.

Вона дивилася на поля.

Коли люди бачать рослини, вони зазвичай бачать зелень.

Можливо, їжу.

Можливо, красивий фон для фотографії.

Ніка бачила поведінку.

Кути листя.

Швидкість випаровування.

Колір жилок.

Напруження стебел.

Розподіл кореневої маси.

Ритм відкривання продихів.

Рослини ніколи не мовчали.

Просто більшість людей не володіла мовою, якою вони кричали.