Пролог. Першим зник хліб

На Церері першими зникали не люди.

Люди тут узагалі зникали рідко. Для цього потрібно було або дуже постаратися, або працювати в зовнішньому секторі без страхувального троса, або взяти кредит у корпорації «Геліос-Агро» й наївно повірити дрібному шрифту під пунктом «добровільна передача трудових органів».

Зазвичай першими зникали дрібниці.

Тепло з душових у житловому секторі.

Справжня кава з офіцерських автоматів.

Запасні фільтри зі складу, які через десять хвилин загадково виникали на чорному ринку втричі дорожче.

Потім — терпіння.

Потім — совість.

І лише після цього люди.

Але того ранку першим зник хліб.

Не дефіцитний шоколад із Землі.

Не марсіанське вино, яке продавали під виглядом «традиційного червоного», хоча традиційним у ньому був хіба що головний біль.

Не синтетична ікра з Європи — супутника Юпітера, а не континенту, про що туристам доводилося пояснювати особливо повільно.

Хліб.

Звичайний.

Теплий.

Пористий.

Трохи солодкуватий від цереріанської пшениці, яка росла в біокуполах під штучним сонцем і коштувала людству приблизно стільки ж нервів, скільки колись коштувало будівництво міжпланетного флоту.

О 05:43 за центральним часом Церери автоматичні пекарні секторів А, В, D і F одночасно припинили видачу.

О 05:45 система пояснила це плановою оптимізацією.

О 05:47 мешканці вирішили, що система охрініла.

О 05:50 утворилися перші черги.

О 06:03 хтось ударив автомат із розподілу їжі металевою кружкою.

О 06:04 автомат чемно повідомив, що насильство не підвищує коефіцієнт соціальної корисності.

О 06:05 його вдарили ще раз.

Людство все-таки мало традиції.

Ніка Варн дізналася про кінець цивілізації під час сексуально неоднозначної суперечки з помідором.

Помідор був завбільшки з її кулак, ідеально круглий, неприродно червоний і, на думку Ніки, підозріло самовдоволений.

Він ріс у третьому агрокуполі комплексу «Деметра», на грядці сорок сім, ряд дванадцять, під лампою спектра G-14.

— Ти не повинен бути таким красивим, — сказала вона.

Помідор мовчав.

— Я серйозно.

Він продовжував демонструвати бездоганну шкірку.

Ніка нахилилася ближче.

— Якщо ти ще й смачний, я почну підозрювати змову.

За її спиною кашлянув технік.

Ніка випросталася.

— Що?

Молодий хлопець у комбінезоні агрослужби дивився кудись убік із тією специфічною сором’язливістю, яка народжується в чоловіках, коли жінка розмовляє з овочем ніжніше, ніж вони будь-коли чули на свою адресу.

— Нічого, пані Варн.

— Тоді навіщо кашляв?

— Пил.

Ніка повільно озирнулася.

Навколо них простягався стерильний біокупол. Повітря проходило триступеневу фільтрацію. Пил тут мав приблизно стільки ж шансів вижити, скільки профспілка в корпорації.

— Тут немає пилу.

— Тоді… емоції.

— Сходи до лікаря.

— Уже був.

— І?

— Сказав менше дивитися на вас, коли ви нахиляєтесь над грядками.

Ніка подивилася на нього.

Хлопець почервонів.

Вона зітхнула.

— Розумний лікар.

— Дуже.

— Іди працюй.

— Так, пані Варн.

Він утік із такою швидкістю, ніби в коридорі оголосили безкоштовний алкоголь.

Ніка ще раз оглянула помідор.

Тридцять два роки.

Агроінженерка третього класу.

Керівниця біокуполів східного сектора.

Дві вищі освіти.

Одна невдала заручина.

Три службові догани.

Сім патентів на адаптивні рослинні культури.

І вона витрачала ранок на психологічне залякування томата.

Кар’єра складалася чудово.

На її зап’ясті завібрував комунікатор.

— Варн.

— Ніко, — сказав голос диспетчерки. — У нас проблема.

— Якщо знову равлики в салатному модулі, нехай охорона просто перестане їх годувати.

— Не равлики.

— Грибок?

— Ні.

— Пожежа?

— Ні.

— Розгерметизація?

— Ні.

— Секс у технічній зоні?

Пауза.

— Не цього разу.

— Шкода. У вас закінчуються цікаві катастрофи.

— Зник хліб.

Ніка подивилася на помідор.

Той, здавалось, насолоджувався ситуацією.

— Що значить «зник»?

— Немає в пекарнях.

— Закінчилося борошно?

— Склади повні.

— Дріжджі?

— Повні.

— Вода?

— Ніка, ми сидимо всередині шматка льоду розміром із невеликий світ. Якщо на Церері закінчиться вода, це буде вже не проблема логістики, а особисте досягнення керівництва.

Ніка насупилася.

— Чому тоді не печуть?

— Система не видає зерно.

— Яка система?

— Центральна.

Ніка замовкла.

На Церері словосполучення «центральна система» могло означати що завгодно: від мережі контролю температури до бюрократичного організму, який за сто п’ятдесят років еволюціонував настільки, що вже міг би розмножуватися без участі людей.

— Код відмови?

— Немає.

— Повідомлення?

— Є.

— Яке?

Диспетчерка прочитала:

— «Ресурс перерозподілено відповідно до оновленої моделі суспільної ефективності».

Ніка повільно опустила руку.

— Повтори.

Фраза прозвучала вдруге.

Помідор перед нею блищав під лампою.

І раптом перестав здаватися смішним.

Церера була коморою Сонячної системи.

Це звучало значно менш героїчно, ніж «щит Марса», «корона Юпітера» або «колиска людства», зате всі ці пафосні назви дуже швидко втрачали значення, коли їхні власники хотіли їсти.

Марс міг мати найкращу армію.

Венера — найкращих дипломатів.

Земля — найкращі музеї та найгірше почуття провини.

Юпітер — флот, корпорації й бурі розміром із державу.

Але всі вони залежали від вантажних маршрутів Церери.