Подія №4

Поки Люсіль йшла вулицею, прикриваючи обличчя від шквального вітру, в неї було трошки часу, коли її нарешті ніхто не чіпав і не смикав, і вона могла все добре обміркувати та зважити. А помізкувати було над чим. Ох цей Джим! Як же сильно він засів у її думках. Він завжди подобався їй, ба більше, вона навіть трошки була в нього таємно закохана, і ця закоханість, котра дуже довгий час перебувала у стані сну, останнім часом активізувалась, почала пробуджуватись та вилазити зі всіх щілин. Ще й Джим, котрий раніше якось холодно відносився до неї, почав проявляти знаки уваги. З однієї сторони — чому б і не спробувати щось розпочати, а з іншої — змішувати робоче та приватне, ой як Люсіль вже колись обпеклась на цьому. Пів року відходила від тих відносин, ще й флориста прийшлося шукати нового. А починалось все так же гарно, як і тут.

Двері кавʼярні легко піддалися, дівчина з насолодою стягнула капюшон та вткнулась носом в бежеве пальто того, кого вона тут не очікувала зустріти.

— Моя трояндочка, доброго раночку, зайшла зарядитись порцією тепла та бадьорості на день?

— Привіт, так, а ти що тут робиш? Ти до таких закладів ніколи не ходиш.

— Ну ти що, рідненька, не треба все під одні граблі класти, я буваю у різних місцях.

— Що ти задумав? — підозріло звузила очі дівчина, не довіряючи занадто широкій посмішці батька.

— Скажемо так, я полюбляю дивитись на те, що тільки-но зароджується та має потенціал. А ця невеличка кавʼярня… щось в ній таке вже є…

— Ваш Лате з куркумою та клиновим сиропом готовий, — прозвучав чоловічий голос за спиною батька дівчина.

— О, красно вам дякую, юначе.

Чоловік зробив крок в сторону й у Люсіль аж подих перехватило. За касою стояв Дмитро. І дівчина вперше побачила його обличчя повністю. Легка щетина, повні губи, невеличкий шрам на лівій шоці, та світло-блакитні очі. Ці очі були настільки прекрасні та світлі, що лиш від секундного погляду на них, хотілось одразу радуватись життю, бігти до аеропорту та купляти білет кудись де тепло, та океан, і щоб неодмінно володар цих очей поїхав з тобою.

— А-а-а-а, а де твоя бабуся? — вичавила з себе Люсіль, розуміючи, що вже секунд пʼятнадцять вона просто стовбичить з відкритим ротом та витріщається на хлопця.

— Їй зранку треба до лікарні, аналізи здати, тож буде трішки пізніше. Якщо ти не хочеш, щоб я тебе обслуговував, зайди десь через години дві, вона буде вже на місці.

— Юначе, ви що, не вигадуйте, — батько Люсіль забрав у Дмитра своє замовлення, передав гроші та поклав руку на плече доньки. — Юна пані просто трохи перемерзла, і не може зібратись з думками, зробіть їй, будь ласка, міцний чорний чай, та дайте найсвіжіший еклерчик. Гарного вам дня.

Чоловік нахилився до вуха Люсіль та прошепотів:

— Його улюблений фільм — «Великий куш», а от серіали він не дуже полюбляє, тож поменше про них говори. Не дякуй, побачимось в офісі.

— Ви знайомі? — пошепки спитав Дмитро, хоч чоловіка вже й не було в приміщенні.

— Можна й так сказати, — на секунду зніяковіла дівчина, — до речі, дякую.

— За що? — про всяк випадок хлопець подивився навколо себе, — я ж ще нічого не зробив.

— За… за… за двері! Дякую, що полагодив двері в нашій агенції.

— Ага. То що тобі приготувати? Як сказав той чоловік? Чорний міцний чай та еклер?

— А давай сьогодні мені фруктовий чай, настрій такий щось цікавий, хочеться тропічного вайбу.

— Прийнято.

Хлопець розвернувся займатись замовленням, а Люсіль прикрила обличчя руками. Щось не те тут коїться. Щось дуже не те. Та й взагалі…

— Сестрам нічого не будеш брати?

— Що що?

— Кажу: сестрам твоїм зробити як зазвичай?

— Обійдуться сьогодні, дякую.

Та що ж таке? Чому їй хочеться провалитись під підлогу, або просто зникнути звідси. Якесь дуже дивне відчуття. Долоні пітніють.

— Ось твій великий тропічний чай та еклер…

— Дякую!

Не даючи собі ладу, дівчина вихопила великий стакан та тістечко і прожогом вискочила з кавʼярні, напрочуд забувши про гроші.