Подія №3

Люсіль піднесла палець до дзвінка біля ручки дверей, проте її випередив приглушений, але радісний та дзвінкий дитячий крик:

— Люлі-і-і-і, Люлі-і-і-і, мама, Люлі-і-і там!

Двері відчинились і з порога одразу на Люсіль залетів маленький хлопчик з чорним, як космос волоссям, та білими, як сніг, бровами.

— Люлі-і-і!

— Рюмчи-и-ик!

— Лю-ю-юлі!

— Рю-ю-ю-юмчик!

— Люлі, Люлі, Люлі!

— Рюмчик, Рюмчик, Рюмчик!

— Ну все, досить, закривайте двері та заходьте всередину, поки всі сусіди не збіглись на ваші первісні верески.

Адаліна, як завжди, була сувора. Люсіль зайшла всередину, тримаючи на шиї малого розбишаку в потішному джинсовому комбінезоні.

— Мама фу-у-у! Люлі тепел мама!

— Ні, Рюмчику, Люсіль завжди буде твоєї улюбленою тітонькою, а мама є мама, — поцілувала дівчина хлопчика в щоку.

— Перепрошую! Це хто тут улюблена тітонька?! — з кухні почувся голос середньої сестри.

— А вона що тут робить? — прошепотіла Люсіль, стягуючи племінника на паркет.

— Я все чую! Скоріш ідіть сюди, чай вже розлитий, а в мене є багато питань до тебе!

Люсіль глянула на старшу сестру, але та вже пішла слідом за сином, який взяв один зі своїх чоботів біля входу та потягнув вглиб квартири.

Дівчина швиденько роззулась, повісила курточку та пройшла на кухню у сіро-чорних тонах, де вже, вишкірюючись на всі зуби, сиділа Зельда.

— Ну що? Розповідай!

— Та що тут розповідати?

— Як що? Про церемонію я вже чула від неї, — кивнула середня сестра в сторону Адаліни, яка зайшла на кухню вже в шикарній чорній шубі, — всяке бувало, але це явно можна внести у твої топ десять випадків. Але то таке. А от що там с Джимом?

— Знов ти за своє, — серйозно гримнула старша сестра, — не вийде у них нічого, це я тобі одразу скажу!

— Чого це? — в унісон здивувались Люсіль та Зельда.

— У тебе скоріш більше шансів з цим Дмитром який заходив сьогодні до нас.

— Яким Дмитром?

— Ада! Ну якого такого?! Я сама хотіла їй все розповісти. Коротше! До нас сьогодні заходив Дмитро з кав'ярні, до якої ти кожен ранок ходиш. Симпатичний такий, тепер зрозуміло чому ти лише туди заходиш, проте капелюх в нього якийсь дурнуватий. Ну й от заходить він, і питає, а тут Люсіль працює? Щось сталось? Вона сьогодні не прийшла і бабуся почала за неї переживати, може щось сталось. Ага, бабуся, так я й повірила. Ну і я йому кажу, що ти вихідна, він щось хмикнув, поставив напої, та пішов. Але, ти прикинь, перед тим як піти, він мовчки заліз на стілець, та полагодив нам двері! І вхідні і другі. Вони тепер не гримають як скажені! Рукаті хлопці в наш час — на вагу золота. А коли ще й симатичні, то взагалі — скарб.

— Хоч якась користь від цих залицянь, — підмітила Адаліна та одним духом випила чашку з чаєм.

— Ну цього дивного красунчика ми ще обговоримо і не раз, але повернемось до Джима. Що там?

— Так, все, я побігла, наглядайте за Рюмчиком…

— Наглядай, а не наглядайте, я забігла на десять хвилин, щоб дізнатись останні новини про Джима, та розповісти про Дмитра, мені теж скоро треба бігти. То що, та, про кого я казала, вона допомогла?

— Навіть не знаю, це все було дуже дивно…

— Нагадую! Мій син! Дуже довго мовчить, а отже щось вже чудить! Наглядайте, а я пішла.

— Чекай! А коли буде Тінесерд? — спохватилась Люсіль.

— Сьогодні його не буде. Його різко відправили у відрядження.

— А ти коли будеш? І куди ти тоді? Я думала, що у вас ваш вечір…

— Я по роботі відскочу на кілька годин, буду пізно. Рюмчик о десятій, щоб вже спав!

— Люлі-і-і-і… — почулися вереск з дитячої кімнати в перемішку з риданням.

— Мене нема! — холодним тоном випалила Адаліна та пішла з кухні.

На вулиці, філігранно припаркований між гігантським джипом та сімейним мінівеном, на неї чекав вірний сталевий кінь — маленький купейний Фіат. Чорний, як сама ніч, з чорними дисками та з таким тонуванням, що там навіть в найсонячніший день не побачиш, хто за кермом.

Адаліна сіла на водійське місце, включила меланхолічний джаз та поїхала на зустріч. Їхати довелось недалеко. Якихось пʼятнадцять хвилин, і от вона вже була на кладовищі, де вона була директоркою.

Старенький охоронець в тулупі вийшов з кібітки та відкрив велетенські ковані ворота.

— Доброго вечора, пані Адаліно, як і завжди, виглядаєте смертельно прекрасно, аж жити хочеться, побачивши ваші чарівні очі.

— Вітаю, він вже на місці?

— Так, пʼятий квартал, третій ряд. Але їдьте не по головній алеї, а через другий квартал, там стоїть одна з наших машин, заглохло старе стерво, і все, не може зрушити з місця.

— Завтра, щоб полагодили.

— Авжеж, з механіками вже домовились, ваше таємниче та прекрасне панство може не переживати.

— Добре.

Адаліна закрила вікно та поїхала в обʼїзд, як їй і порадив старий охоронець. Багатьох його неприкрите підлабузництво може й бісило б, але от директорці кладовища це подобалось, це тримало її самооцінку, яка останнім часом мала аритмічні коливання, на стабільному гарному рівні.

Вона підʼїхала до потрібної ділянки, стала край дороги та вийшла на вулицю. Там, підсвічений тьмяним ліхтарем вже на неї чекав високий статний чоловік в дорогому сірому пальто та стильній сірій восмиклинній кепці. Стиль гострого картуза йому дуже личив.

— Вітаю, — посміхнулась Адаліна.

— І я вас щиро вітаю, — чоловік поцілував протягнуту долонь та повернувся до ділянки, розрахованій на три мешканці, два памʼятники були дуже старими, навіть фотографії на них можна було розгледіти з трудом, в от третя могила була свіженька, ще з деревʼяним хрестом.

— То що то було за таке важливе питання, що ми не могли вирішити його в телефонному режимі, шановний Станіславе?

— Розумієте, це дуже делікатне для мене питання, і так як я теж директор кладовища, я знаю, що з такими проблемами краще звертатись напряму...