Подія №2

— Послухайте…

— Ні, це ви послухайте.

— Ні, це ти послухай! — не витримала Адаліна, підійшла до столу та подивилась в анкету. — Смерекова Антоніна Павлівна! Ти що, зовсім притрушений?

— Та як ви смієте? — різко перейшов на високі тона бородатий чоловік з глибокими залисинами на чорнявій макітрі.

— Ти, що зовсім нас за дурнушок тримаєш? Яка з тебе Смерекова Антоніна Павлівна, що хоче вийти заміж за Джона Мартіна?

— Ви все вірно сказали, я Смерекова Антоніна Павлівна, що хоче вийти заміж за Джона Мартіна. Чи можна це зробити у вас завтра?

— Паспорт покажи!

— Ада, охолонь, — спробувала вставити своє слово Люсіль, але марно.

— Я сказала, паспорт покажи!

— Вам не покажу, ви якось дуже агресивно налаштовані. А я дуже вразлива особа.

Адаліна подивилась на Люсіль, але та й оком не поворухнула, це був не жарт. Старша сестра мовчки взяла телефон, зайшла у соціальні мережі та занурилась у пошуки.

— Даруйте, але мені вкрай потрібно розписатись завтра, бо вже післязавтра вранці Джон відлітає назад в Америку і ми не зможемо побачитись ще дуже довгий час, а ми так кох…

— Ось ти й попався, — тихо, але дуже самовдоволено прошепотіла Адаліна та показала дисплей свого телефона чоловікові. — У Смерекової Антоніни Павлівни, як ми можемо побачити на цій фотографії, виявляється, є брат близнюк — Смереков Андрій Павлович.

Чоловік на стільці моментально покрився увесь червоними плямами та потупив очі.

— Якщо не хочеш проблем, просто зникни, — на цей раз шепіт був зловісно-байдужим.

Гримнули спочатку двері до кабінету, потім вхідні.

— Дякую, — видихнула Люсіль та почала масажувати свої скроні.

— В тебе весь час дуже доброзичливий вираз обличчя, ось тобою і користуються всі кому заманеться, — старша сестра одягла шикарну чорну шубу до колін та поправила зачіску, — так, мені потрібно на другу роботу заскочити, а ти дочекайся Зельду, перш ніж їхати, ще два клієнти повинні сьогодні зʼявитись, і буде погано, якщо вони прийдуть, а тут нікого не буде.

— Добре.

— І я нагадую! Твій завтрашній вечір вже зайнятий, ми домовлялись.

— Так, так, я памʼятаю.

Гримнули перші двері, потім другі. Люсіль солодко потягнулась, а потім озирнулась по сторонах. Нікого в кабінеті не було, тиша, лише звуки проїжджаючих повз автомобілів. Вона взяла телефон та написала повідомлення Джиму:

«Через пів години зможеш мене підібрати?»

Відповідь прийшла менше ніж через хвилину.

«Я вже біля входу, одягайся, бо я вже бачу Зельду, яка переходить перехрестя...»

Гримнули перші двері, потім другі. На порозі стояла середня зведена сестра в теплому светрі та в дутій синій жилетці без рукавів. На голові красувалась блакитна спортивна повʼязка, а на обличчі сяяла хитрюща посмішка.

— А знаєш кого я зараз бачила? — не рухаючись, прощебетала Зельда.

— Знаю, — Люсіль підвелась зі стільця та пішла до маленьких дверей, щоб перевдягтись та скрити румʼянець на щоках.

— То це він по тебе приїхав? Поче-е-е-екай! — посмішка сестри розпливлась ще більше, хоча спочатку здавалось, що куди ще більше. — То це ти його покликала на сьогоднішнє замовлення?

— Перестань, краще скажи, як тобі?

Дівчина повільно прокрутилась навколо своєї осі, демонструя охайну, без пафосу, але доволі симпатичну сукню болотяного кольору та з таким же забарвленням туфлі на підборах.

— Це ж не твій стиль.

— То як?

— З професійної точки зору — в тебе дуже шикарне волосся, та гарні форми, які ця сукня тільки підкреслює, але... поче-е-екай, то от чого кеди змінились на підбори, — Зельду було не зупинити, — тобі не професійна точка зору потрібна, а… трошки інша. Джим буде у захваті!

— Припини кажу! — ніби суворо сказала молодша сестра, але в кінці все одно кути її губ трошки піднялися. — А якщо…

Дівчина знов зайшла в невеличкі двері й через секунду вийшла. Все було те ж саме, але волосся тепер було зібране в охайну гульку, в сукні зʼявились рукави, та замість вирізу декольте, красивий ворот під саме підборіддя.

— Так, для роботи так краще, а от…

— Все, я побігла.

Люсіль взяла зі стола охайну червону палітурку, стос паперів та поцілувала сестру в щоку, але та її притримала за руку та зашепотіла на вухо:

— Я рідко до неї звертаюсь, вона цього не любить, але зараз подзвоню двоюрідній сестрі мами, та попрошу, щоб вона тобі трошки… посприяла.

Люсіль одразу хотіла різко відповісти, але на секунду завагалась і посміхнулась. Невеличка допомога від пані Вдачі їй би дійсно знадобилась. 

— Будеш мене ще так підколювати, наговорю Валету про тебе всякого…

— Бе-бе-бе, я ж тобі тільки добра бажаю. Одягни куртку!

— Вона мені не знадобиться.

Люсіль відкрила перші двері, та трохи з зусиллям другі. Була мерзенна зимова погода, коли трошки плюс, і приємний сніжок перетворився на мряку. Прям біля дверей, на краю дороги стояв сріблястий Мітсубісі Лансер, не першої свіжості. Люсіль відкрила задні двері, але там все місце займали дві велетенські колонки. Дівчині прийшлося сідати на переднє пасажирське місце.

— Ох ти й накочегарив.

— Бо я знав, що ти, як і минулі рази, без куртки будеш.

— Ой які ми проникливі. Краще б ти таким же пильним та уважним був зі звуком на мікрофоні…

— Ну шо ти оце починаєш, — трохи награно насупився чоловік трішки за тридцять з чорнявою охайно підстриженою бородою, та з зачіскою щойно з барбершопу.

— О, ти все ж таки вирішив нарешті мене послухатись, та привести до ладу оцю свою копну на маківці, мені подобається, одобрюю.

— Дякую, — якось зніяковіло відповів Джим, та подивився на дівчину. Кілька секунд тиші. — Тобі дуже личить ця сукня. Виглядаєш ще чарівнішою, ніж завжди.

— Поїхали вже, — відвернулась у вікно Люсіль, ховаючи посмішку.

Чоловік включив поворотник, та ловко вскочив в тісний потік на дорозі.