Подія №1

— О-о-о, доброго раночку, тобі як завжди? — аж засяяла літня жіночка за касою у маленькій кавʼярні, яку вони відкрили лише пів року тому разом з онуком.

— Вітаю. Хочу зауважити, що ваш гарний настрій завжди заряджає мене на позитивний день, — посміхнулась Люсіль, стягуючи капюшон пуховика, через який її довге каштанове волосся завжди так і норовило заповзти в очі. — Сестрам так, як завжди, а мені сьогодні, будь ласка, малиновий, якщо є.

— Так, звичайно, моя люба. Дмитро…

— Вже роблю, — крикнув у відповідь високий юнак у панамі та сірому мішкуватому балахоні, що стояв в трьох метрах від неї біля велетенської кавомашини. Скільки вже місяців дівчина сюди заходить, а його обличчя вона бачила лише два рази, парубок завжди був повернутий спиною до клієнтів.

— Сьогодні ще один насичений день на нивах кохання?

— Авжеж, Новорічні свята пройшли, тепер настала черга весільних турбот.

— Ой лишенько, моя люба, я тільки звернула увагу, на вулиці такий морозяка, а ти в легких кросівках, застудишся ж!

— А я завжди в них ходжу, так я більш мобільна. І не переживайте, в мене вовняні шкарпетки.

— Я тобі ще меду покладу, за наш рахунок, щоб не захворіла.

— І знову за наш рахунок… — пробубнів хлопець.

— Дмитро, це ж Люся, наша постійна клієнтка. І скибочку лимона теж.

— В нас кожен другий — постійний клієнт.

— Ой, моя люба, я звичайно люблю свого онука, але ні в якому разі не побажаю тобі такого хлопця, весь час чимось незадоволений.

Люсіль лише доброзичливо посміхнулась. Ці перебранки онука з бабусею стали для неї майже чи не щоденним ритуалом.

— Та-а-а-к. Тримай. Одна класична чорна кава без нічого, капучино та шість стіків з цукром, і малиновий чай з лимоном та трохи меду.

— Дякую вам, гарного дня. Решти не треба.

— І тобі щасти.

— Бувай, — буркнув хлопець. Дівчині здалося, чи вона перед виходом зуміла побачили частину вилиці? От ти хоч вбий, а вона не памʼятала, як виглядає його обличчя.

Люсіль знову накинула капюшон та вийшла на морозну вулицю. Вітер був нестерпно холодний, тож, прискоривши крок та оминаючи застиглі та слизькі калюжі, дівчина попрямувала до офісу «Шлюбна історія».

Тепла деревʼяна ручка двері приємно лягла в крижану долоню, та дівчина повільно потягнула важкі двері на себе. Вкотре Люсіль була вдячна матері Зельди за те, що вона зробила цю ручку теплою. Це дійсно підіймає настрій усім хто приходить, та налаштовує на позитивний лад.

У невеличкому коридорчику, як завжди вже було натоптано, але нічого страшного. Коли почнеться робочий день, паркет автоматично буде сам прибирати увесь талий сніг та бруд кожні десять хвилин. За це теж треба дякувати матері Зельди.

Пройшовши через коридорчик зі стільцями, вішалкою, та приємними світлими нейтральними шпалерами, Люсіль зайшла до робочого кабінету. І перш ніж щось побачити, вона, як завжди, унюхала аромат. Цей прекрасний аромат свята — легкі нотки шампанського, змішані з запахом чистих та випрасованих тканинних серветок, які завжди використовуюсь під час сервірування столів. За цей аромат, як не дивно, теж треба сказати «дякую» матері Зельди.

— О, Люся, ну нарешті, я так чекала цього, на вулиці страшенний дубак.

До дівчини майже підлетіла невисока пухкенька зведена сестра Зельда. Вона вихопила з тримача для кави свій капучино, та як завжди, одразу зробила перший ковток.

— А-а-а-а, обпеклась! — Зельда інтенсивно захитала своєю рудою головою з зачіскою під хлопчика, висунувши язика назовні.

— Одне й те саме кожного разу, — спокійно зазначила третя найстарша зведена сестра Адаліна, підійшла та взяла свою каву.

— О, мені подобається твоя нова спідниця, — посміхнулась Люсіль.

— Дякую, — стримано відповіла володарка чорної спідниці-олівця до колін. Як би холодно не було, вона завжди ходила на підборах та в спідниці.

— Як ти це помітила? — засипаючи цукор зі стіків в стакан, здивувалась Зельда, — вона ж в одному й тому самому завжди ходить.

— Більше того, я навіть помітила, що чорна права сторона її каре тепер на три сантиметри коротша, ніж ліва срібляста сторона.

— Я з вас у шоці, — видихнула Зельда, та не зважаючи на температуру капучино, зробила ще один ковток.

— Давайте вже переодягайтесь, скоро прийдуть перші клієнти! — зауважила Адаліна, поправляючи лацкани свого приталеного піджака та струшуючи уявні пилинки з манжетів сірої блузи.

— Я перша! — викрикнула найнижча та пухкенька сестра, і кинулась до маленьких дверцят у кутку кімнати. Вони були покриті ніжно-рожевою фарбою, як і стіни офісу, через що клієнтам вони не мозолили очі.

Вона зайшла в середину, закрила за собою двері, і вже наступної секунди вийшла назад переодягнена у світло-зелений брючний костюм зі штанами кльош, котрий дуже гарно на ній сидів та підкреслював видатний бюст.

— Занадто яскраво, — констатувала Адаліна.

— А от тобі б не завадило підлити трохи кольорів у свій гардероб! — ображено відповіла середня зведена сестра.

— На іншій роботі такого не зрозуміють, — старша зробила ковток кави та задоволено хмикнула.

Тільки Люсіль зібралась теж піти перевдягтися, як спочатку гримнули головні вхідні двері «Шлюбної історії», а потім ті, що вели до приймального кабінету.

— Ой, мої бумбончики, який я радий, що застав усіх вас тут до початку роботи, а то завжди як розбіжитеся у справах, вас і не зловиш. Як вам мій новий костюм?

— Доброго ранку, татусю.

— Привіт.

— Дуже жахливий рубіновий колір жилетки, який не гармонує з жовтими лацканами рожевого  піджаку.

— Адаліна, чорнота ти моя непроглядна, ти, як завжди, відповідаєш дуже конкретно. Могла б просто сказати який в тебе стильний татко.

— Я б могла так сказати, але, як мінімум, ця червона краватка-метелик не дозволяє мені цього промовити.

— Я знаю, ти ображена на мене, що я не прийшов до вас учора на вечерю, каюся, але я з вибачальними подаруночками. Це Рюмчику, від улюбленого та кайфового дідуся, скажи, що я дуже перепрошую, на вихідних ми обовʼязково відсвяткуємо його день народження ще раз.