-8-

Минуло кілька днів.

Не ті дні, які летять — а ті, що тягнуться. Ті, в яких кожна хвилина — як густа каша з незручностей, недомовок і нових, обережних правил співіснування.

Любомир більше не сперечався. Зореслава більше не провокувала. Ніби обоє, перегорнувши ту ніч, зрозуміли: далі — або мирна співпраця, або самознищення. І обоє обрали перше. Не з бажання. З неминучості. Бо так було треба. 

Любомир тримався на відстані. Стримано, професійно, точно в рамках інструкцій. Говорив коротко, чітко, ніколи не додав зайвого слова. Але щось у його погляді змінилося. Він вже не ковзав по ній, як по об'єкту охорони. Тепер у ньому читалось щось глибоке та справжнє. 

Зореслава вчилася. Вперше за довгий час,  по-справжньому. Вона прокидалася раніше, чемно снідала та їхала в університет, де поводилася стримано, без викрутасів. Ходила з Ілоною до бібліотеки, а після поверталась додому, і обклавшись теками, книгами й ноутбуком всідалася вчитися далі. Вона чи не вперше писала конспекти та перечитувала їх, неначе намагалася забити голову потрібними думками, аби не аналізувати те, що відчувала. 

Зореслава була тиха. Непристойно тиха та спокійна. Вона навіть припинила кидати колючі репліки, коли проходила повз Любомира чи коли він до неї звертався з організаційних питань. 

А в голові весь час крутився той чортів погляд. Погляд після ляпасу. Погляд після падіння. У ньому не було образи. Лише… розуміння. Ніби він бачив її більше, ніж вона дозволяла іншим. Ніби тримав її в руках — і не для того, щоб утримати, а щоб не дати зникнути, розчинитися серед заборон, наказів та статусу.

Тим часом новини тривожили. Крикливий отримав чергову погрозу. Цього разу телефоном. Його застали зненацька, коли він вечеряв з дружиною на терасі одного з готелів міста, де проводився благодійний захід. Голос у слухавці був спокійний, майже ввічливий, але за ним стояло щось чорне, важке і загрозливе.

 Афанасій чи не вперше відчув, що таке безсилля. “Ваша донька — ваш найслабший пункт”, — звучало не просто як фраза, як застереження, погроза… а далі були слова про те, де буває Зореслава, чим займається і з ким. Йому намагалися чітко пояснити, що небезпека ближче, аніж він гадає. 

Напруга поволі зростала, наближався перший тур виборів. Політична кухня міста кипіла. І Афанасій більше не мав часу на роздуми. Він вирішив йти до кінця, але для цього Зореслава мусила тримати себе в руках, бути під постійним наглядом. А ще, бути розсудливою та чинити правильно, слухатися порад та вказівок охорони. І водночас — не розчинитися в цьому контролі.

— Зореславо, зайди на хвилину, — голос батька, сухий і точний, пролунав із прочинених дверей його кабінету.

Вона зупинилась, як завжди перед цією масивною дерев’яною брамою. Цей кабінет завжди тиснув на неї — не меблями, а його енергетикою. Тут не жартували. Не сперечалися. І не грали в царівну. Тут слухали та поважали. 

Вона штовхнула рукою двері й зайшла.

Крикливий сидів за столом, зняв окуляри, пальцями масажував перенісся. Виглядав втомленим та заклопотаним. 

— Сідай.

Вона сіла.

— Я отримав сьогодні чергову погрозу, — сказав він, не піднімаючи погляду. — Телефонну. Просто на відпочинку, коли твоя мати вперше за три місяці усміхнулась за вечерею. Хтось дзвонив, сказав чітко: “Твоя донька — твій найслабший пункт”

Зореслава мовчала.

— І знаєш що? — він нарешті підвів на неї очі. — Вони мають рацію. Бо ти й далі поводишся, як дитина. Тікаєш, бешкетуєш, влаштовуєш театри, провокуєш охорону…

 Він важко зітхнув.

— Я не прошу тебе замкнутись у кімнаті, Зорю. Але бодай спробуй бути… розумною.

Не тиняйся ночами. Не зривай плани. Не заважай людям, які намагаються тебе захистити. Їм платять не за те, щоб ловити твої витівки.

Вона тихо кивнула.

Крикливий повернувся до паперів, ніби все було сказано. І воно справді було.

Зореслава мовчки вийшла з кабінету… але замість того, аби йти до своєї кімнати, вона пішла у сад. 

Сутінки ніжно обіймали садок. Було трохи прохолодно, а в повітрі пахло зеленню, тишею та залишками втомленого вечора. Зореслава теж була втомлена. Тому йшла повільно, ковтаючи свіже повітря, як заспокійливе. І все одно в грудях було важко — не від страху, а від того, що тепер на її плечах лежало щось невидиме, але важке, як мокра ковдра. Тільки б знати, що це?

Раптом ліворуч, за живоплотом, щось блиснуло.

Світло екрана. І почувся голос. Знайомий, жіночий.

— ...я ж сказала, він нічого не підозрює… Та, звісно, дурний, як…

Зореслава спинилася. Серце вдарило глухо.

Вона обережно підійшла ближче — але не встигла почути більше. Божена різко обернулась.

— А, це ти. Як завжди — не вчасно, — сказала вона без усмішки.

— З ким ти говорила? — запитала рішуче. 

— Не твоя справа.

— Я чула...

— Та ти багато чого чуєш, Зорю, але завжди — не те.