-7-

Вечірка була в самому розпалі. Всюди снувала молодь, грала гучна музика. На передньому дворику розмістився великий діджейський пульт, а за ним дивакуватий та кумедний хлопчина з синього кольору чуприною та у навушниках. Однією рукою він махав, здіймаючи її у повітря, а іншою крутив пластинку і натискав на різні кнопки. Публіка повторювала рух рукою за ним та весело верещала. 

Богдан припаркував автомобіль біля воріт, адже заїхати на подвір'я не зміг. Не став би він давити пришелепкуватих студентів, котрі навіть не звертали увагу на те, що коїться довкола. Їх цікавила лише музика та відрив. 

Любомир шумно видихнув та повернувшись обличчям до дівчат, кинув гнівний погляд на Зореславу. В її очах читалася вдоволена усмішка, в його ж — палав гнів. Йому хотілося вийти з авто, витягнути Зореславу за руку та витрясти всю дурість з дурної голови. Ну чого вона така…?

— Їй богу, Зореславо, це повна дурня, — мовив Мир, борючись з бажанням та власними принципами. Богдан же молився, аби ті принципи перемогли й ніхто не постраждав, — І занадто навіть для тебе. 

Мир матюкнувся та вийшов з автомобіля, закривши за собою дверцята так, що Ілона від несподіванки зойкнула. Агата лише провела стурбованим та водночас зацікавленим поглядом Любомира. Вона все ще не знала всієї ситуації, а тому з захопленням спостерігала. Бо знаючи запальний характер своєї подружки, могла лише уявити, що за цирки вона тут влаштовувала. 

Агата та Зореслава дружили давно і добре знали одна одну. На противагу царівні, Агата була спокійною, виваженою та дещо романтичною особою, тому повна її протилежність так цікавила та приваблювала дівчину. 

— Дівчата, ви знали про це? — звернувся до Агати та Ілони Богдан, бо Зореслава вже встигла вийти з авто слідом за Миром. Він якраз прямував до діджейського пульта, аби вирубити цю кляту музику і розігнати натовп. 

Агата хитнула головою, бо й справді нічого не знала. Вона лише вчора вранці приїхала. А Ілона промовчала, відвівши погляд. Їй було соромно зізнатися Богданові, що Зореслава їй не тільки розповіла про нову витівку, а й змусила допомагати з організацією вечірки. 

— Зрозуміло, — протягнув Богдан та вийшов з авто. Він не знав, що мав би зробити в першу чергу — розігнати натовп, заспокоїти Любомира чи дати прочухана Зореславі.

Поки Богдан думав, Любомир підійшов до діджейського пульта, стягнув навушники з хлопця та щось прошепотів йому на вухо. Той не сперечався — просто натиснув кнопку. Музика стихла. Гул приглушеного ритму обірвався, і разом з ним — легкість моменту. Настала мовчанка. Всі здивовано дивилися на Любомира. 

— Усе закінчено, — кинув він. Голос його був різкий, як рубаний лід. — Розійтись.

Попри загальне невдоволення, натовп розчинився за лічені хвилини. Навіть діджей десь втік, залишивши по собі лише установку. Зореслава ж стояла посеред двору з обуреною гримасою на обличчі.

— Ти що собі дозволяєш? — її голос дзвенів, наче скло. — Ти зіпсував усе! Це був вечір для людей! Це…

— Це був безлад, — урізав він. — Шум, гам, зайва метушня. Серед такого натовпу міг зачаїтися злочинець. Хтось міг постраждати. Включно з тобою, царівно. 

Вона зціпила зуби.

— Не смій мене так називати.

— А як тебе називати, га? — він наблизився. Вперше за цей вечір — справді наблизився. В його очах ще не було гніву, але вже було щось гаряче, небезпечне, — Та, що дуріє від уваги? Та, що пхається в небезпеку тільки тому, що нудно? Та, що витирає ноги об усіх, хто поруч, бо інакше не відчуває себе живою?

— Замовкни! — прошипіла вона.

— Чому? Бо я маю рацію?

Вона стисла кулаки. Серце билося десь у горлі. В повітрі пахло небезпекою, гнівом та образою. 

— Ти думаєш, що можеш усе вирішувати, бо носиш зброю? — виплюнула вона. — Але ти тут лише тому, що тебе приставили до мене, як охоронного пса! Я тебе не обирала!

Він зробив півкроку вперед. І вже хотів щось сказати, але не встиг.

Ляпас прозвучав глухо, але чітко.

Не з люті. З болю. З того, що в ній нуртувало всі ці дні. Від приниження. Від того, що він бачить її наскрізь, тоді, коли інші не бачили та не чули.

Любомир застиг. Очі — не здивовані, а ніби порожні. Буревій в грудині поволі вщухав, залишаючи по собі руїни. 

— Закінчила? — тихо спитав він.

Вона не відповіла. Лише розвернулась і швидко пішла до будинку, залишивши за собою запах дорогих парфумів та тріщину, яку вже неможливо буде заклеїти звичайними шпигачками.

***

— Я його вдарила, — сказала Зореслава і затихла. Перед очима досі стояв образ Любомира, а в грудині все ще палахкотів гнів. Так, емоції трохи вляглися, охололи, але вона все ще горіла зсередини. 

— Ну… — обережно почала Агата. — Це ж не вперше ти когось б'єш, правда?

У кімнаті повисла тиша. Не тиша, як тоді, коли всі засинають. А тиша перед тим, як хтось ламає собі душу. 

— Але цього разу… — Зореслава сіла на підвіконня, обійнявши коліна. — Я не хотіла. Тобто… хотіла. У той момент. Але потім…

Агата кліпнула. Ілона, що досі крутила в руках келих з лимонадом, завмерла. Їй найбільше, мабуть, в цій ситуації було шкода Любомира, а не подругу. Хоч і в глибині душі Ілона розуміла вчинок Зореслави.