-3-

Коли з-за невисокого паркану вигулькнула світла шевелюра здохляка, Мир хижо усміхнувся. Він вже вкушав свою міні перемогу та те, який облом чекає на цього дурня. Адже він та навіжена вважають себе розумниками, котрі можуть обдурити й чорта лисого. Однак, вони не знають, хто такий Любомир Тихий. І які чортяки водяться в його душі. 

— Заблукав? — склавши руки на грудях та з викликом в погляді, запитав Мир, щойно юний телепень перескочив паркан. 

Побачивши Любомира, хлопець перечепився носком черевика за коріння дерева, котре росло біля самісінького паркану і полетів долілиць. Встиг виставити руки перед собою та приземлитися на них, не розбивши носа. Та долоні знатно подер. Кров цівкою потекла вниз, щойно він підскочив на ноги та випростався. 

Любомир ледь стримував сміх. І що вона знайшла в цьому тюхтію? Та він тіні своєї боїться. Кого він може захистити без тактових грошей та понтів? 

— То як? 

Здохляк покрутив головою у різні боки. Впевнився, що Зореслави ніде немає і втомлено зітхнув. Але миттєво опанував себе, й задерши підборіддя, мовив:

— Я тут у справах. 

Він глянув на свої руки, обдерту шкіру долонь та кров і скривився. Мабуть, воно таки боліло. Але Мир не поспішав пропонувати допомогу йому.

— Твої справи, — перекривив його Мир, — сьогодні зайняті. Тому повертайся туди, звідки прийшов. 

— Це не тобі вирішувати, — гордо заявив. 

Для Мира безпека Зореслави була на першому місці, якою б стерво вона не була. А тому він мусив подбати про те, аби цей індивід зник з поля зору. Як мінімум на сьогодні. Як максимум — назавжди. 

Мир не йняв йому віри. Бо такі, як цей Олексій — синочки багатих батьків — не знають, що таке відповідальність. Накаламутять води, натворять біди й в кущі, а все вирішить та прибере татко завдяки статкам та впливу. А ще, ці мажори не знають меж та кордонів і не поважають тих, кому не так пощастило в житті, як їм. 

— Сьогодні, саме мені.

Хлопець невдоволено скривив мордяку, його очі затягнуло серпанком гніву та і вся постава різко змінилася. Хлопець витягнувся та склавши пальці в кулаки, виставив їх перед собою. Він неначе повірив у власні сили та безсмертя, і ринув на Мира. Той лише похитав головою та втомлено зітхнув. Ну чому він має бути нянькою? Завдання ж було в іншому! 

Тим часом Олексій аже летів на Мира з кулаками та на щастя промазав. І першого разу, і другого. А третього не було, бо Мир його схопив за шкірку і вивернувши в інший бік, скрутив, заклавши руки за спину. 

— Я не люблю повторювати, але для особливих пояснюю, — йди туди, звідки прийшов. Зрозумів?

Олексій запищав, як якась дівка. Пробував вивернутися, але не зміг і лише робив сам собі боляче. 

— Не ускладнюй, — спробував нарозумити його Мир та все було даремно. Впертий мажор, котрий не знає відмов з дитинства, не хотів миритися з тим, що є хтось, хто може от так його скрутити та принизити. Хтось, хто не боїться його батька та того, що можуть з ним зробити. 

Підштовхнувши Олексія вперед, Мир відпустив його. Хоча насправді хотів ще помучити, аби страх в’ївся в пам'ять цього недоумка і він більше ніколи не смів навіть думати про сутичку з ним. 

— Ти ще пошкодуєш про це, — зло прошипів Олексій, потираючи зап'ястя, котрі горіли червоним від захвату, — Я тобі цього не подарую. 

Мир закотив очі. Найшов кого лякати. 

— Що тут відбувається? — зовсім неочікувано почулося позаду. 

***

Любомир обернувся і побачив на сходинках Афанасія Крикливого. Він був одягнений в дорогий костюм темно-синього кольору, білу сорочку та чорні лаковані туфлі. На лівій руці блищав Ролекс, а на правій виднівся перстень на безіменному пальці. В руках Афанасій тримав сигару та запальничку. Отже, і батечко курить. 

— Я не почув відповідь, — промовив Афанасій, прикладаючи до рота сигару. Мить і вона вже димілась. Афанасій зробив довгу смачну затяжку. А тоді глянув на Олексія та зсунув густі темні брови. 

— Я приїхав, щоб побачитися із Зореславою, — пробубнів здохляк, — а цей, — він тицьнув пальцем в Любомира, — мене не пускає. Ще й погрожує. 

— Погрожував? Як? 

Афанасій зробив ще одну затяжку, поважно тримаючи в руках сигару. Кожна його дія вказувала на те, що він не проста людина з народу. 

Вуста Олексія торкнулася їдка усмішка. 

— Словесно та фізично. 

Олексій показав на синець на руці. Мир хмикнув, бо той синець на вигляд мав уже кілька днів, та й не хватав він його в тому місці. 

— А було за що? — поважно запитав Афанасій. Такого Олексій вочевидь не очікував, бо відразу опустив плечі. Погляд погас. Мир же навпаки — хижо усміхнувся. 

— Було, — промовив він замість здохляка, — Ваша донька надумала дурити свою охорону і втекти з, — він хотів сказати “з от цим недоробком” та вирішив бути тактовніше, — зі своїм хлопцем, аби провести ніч в якомусь клубу. Я намагався їх напоумити та завадити такому безвідповідальному вчинку. Тільки й того. 

— Не так було, — поспішив запевнити Афанасія Олексій. Він не втрачав надії очорнити охоронця. 

— Не так? — склавши руки на грудях, запитав Мир, пильно вдивляючись в очі мажорчику, — Тобто, не ти їхав за нами всю дорогу від університету на сідані, що припаркований он там на сусідній вулиці? І не ти кількома хвилинами раніше переліз через цей паркан?