-1-

Охороняти президента холдингу, депутата, зірку шоубалету та навіть дивакуватого вокаліста рок-гурту було набагато простіше, аніж нахабну, зухвалу та нерозважливу доньку мера столиці. І найважчим виявився для Любомира не сам процес та організація цілковитої безпеки дівчини, а співіснування з нею в одному закритому просторі. 

Як виявилося, захищати дівчину від злочинців було легше та менш емоційно-затратно, аніж перебороти в собі бажання скрутити їй шию. Її тонку видовжену, неначе у лебідки, шию. От і зараз він пригнічував в собі дике, хиже, бажання увірватися в її кімнату та розтрощити там все. Аби нарешті показати наскільки вона його дістала. А це був лише початок робочого дня, другий його тиждень на цьому об'єкті, а вже такі емоції. 

Якби він тільки знав на що підписується, коли з легкістю погодився на пропозицію дядька Панаса. На надто привабливу та нічим не цікаву, на перший погляд, пропозицію охороняти якесь дівча. Тоді йому видавалося, що ця робота буде настільки ж легкою та безтурботною, як і прогулянка в парку в жаркий день. Легко, свіжо та спокійно. Якби тільки він мав машину часу і міг переграти той день, він би нізащо не взяв цю справу. Та ще й Богдана підбив на це діло. Ну бо йому був потрібен напарник, а працювати в парі з другом завжди було цікавіше та й веселіше. Здавалося, що цього разу вони поєднають корисне з приємним, а виявилося… Дядька Панаса хотілося спалити на вогнищі інквізиції. 

— Ооо, — почулося поруч протяжне та зухвале, — солдат спить, а служба йде. Невже саме за це тобі мій татусь платить?

Мир прикрив повіки та подумки порахував до десяти. А потім повільно підійняв голову та втупив погляд, сповнений неприязні та відрази, у небесного кольору очі. Так, він не боявся дивитися зухвалій багатійці у вічі. Бо не вважав себе не таким, другим сортом чи бодай чимось гіршим за неї. Іноді, навіть навпаки. Він вважав, що Зореслава(чи як він любив глузливо називати її Горе-Слава) не знала справжнього життя і не цінувала те, що мала. А отже, потребувала доброї науки й кілька місяців, а може й років, провести в селі десь на хуторі. Там, де не має всіх благ цивілізації, величезного штату домашніх працівників та таткових грошей. Там то вона б вкусила смак справжнього життя і не була б такою сукою. Шкода лишень, що не він вирішував, де їй жити та чим займатися. 

— І вам доброго ранку, Зореславо. 

Мир намагався поводитися професійно, виважено та максимально спокійно. Однак бісова дівка наче навмисне провокувала його. І щоразу дошкуляла все новими шпигачками. Мабуть, робила це від нудьги та він не бажав бути об'єктом її насміхань. 

— Не знаю, чи добрий він, якщо перше, що я бачу — це ти. 

Очі у Мира полізли на лоба. Спокійне розслаблене обличчя набуло рис гніву та люті. Лише на мить та він не втримався. Скривився і зло вилаявся під ніс. Якби міг, то взяв би за лікоть білявку й витряс з неї усю душу. Та на жаль у нього були інші зобов'язання. 

— Взаємно, — лишень промовив, відплативши тією ж монетою. Зореслава фиркнула й перекинувши біляве пасмо за плече, пішла далі по коридору. 

Мир дивився їй в слід, пропалюючи поглядом, і бажав лише одного — пережити цей день. І ненароком не прибити дурне дівча. Гроші йому все ж таки були потрібні. 

***

З понеділка по п'ятницю Зореслава відвідувала університет. Там вона проводила кілька годин, слухаючи лекції про політику та економіку найбільших країн світу, а після, разом зі своєю подружкою та одногрупницею Ілоною Савко, йшла до бібліотеки. Дивина, та навчатися Слава любила і практикувала. Чи то від нудьги, чи, тому що поруч була Ілона, котра не мала таких статків, як сім'я подружки та була змушена витягувати на стипендію, та факт залишається фактом. 

Після пар дівчата, попередньо пообідавши у кафе навпроти навального корпусу, закуповувалися снеками та соками і йшли штудіювати. Часом вони сиділи в бібліотеці годинку-дві, часом і більше. Про всі ці нюанси Мир та Богдан були попереджені, отримавши розклад занять та справ царівни, однак були дні, де ці плани порушувалися. І здебільшого, через вредний характер дівчини. Принаймні, так собі це пояснював Мир. 

— Що сьогодні сталося? — Богдан стояв поруч та дивився на те, як по сходинках повільно спускаються дівчата. Він саме приїхав з автосалону, де виміняв попереднє авто та нове, адже Зореславі не сподобався колір машини. Не вгадав батечко, коли вибирав їй подарунок. 

— Нічого. 

Мир, котрий всі лекції сидів у задушливих аудиторіях, заповнених студентами, нарешті міг видихнути та надихатися свіжого повітря. Як і передбачалося, він слідкував за дівчатами здаля, не заважаючи їхнім розмовам та не підслуховуючи. Ніби йому хотілося?! Та бачте царівна була іншої думки. 

— А по твоєму вигляду і не скажеш, — Богдан ковзнув поглядом по обличчю друга і знову повернув свою увагу до довгоногих студенток. Всі вони мали практично ідентичний вигляд: довге нарощене волосся, надуті губи, намальовані брови та не відповідний для навчального закладу, одяг, — Кислий, як той лимон. 

— То не дивися. 

Мир відвернувся від друга та окинув поглядом периметр. Навколо було безліч людей. І всі вони снували туди-сюди, наче мурашки. Та нікого підозрілого він не помітив. Глянув на годинник на руці та зрозумівши, що має ще мінімум п'ять хвилин, дістав з кишені цигарки. 

— Ти ж кинув палити? 

Мир витягнув цигарку, дістав запальничку та закурив. Блідо-сірі кружечки диму здійнялися вверх, миттєво розчиняючись в повітрі над їхніми головами. 

— Це було місяць тому. І ні, я не кинув, а просто не мав бажання, — поясни, спрямовуючи свій погляд до центрального входу будівлі.