-4-

Лікарі швидкої швидко закінчили первинний огляд мене та зокрема моїх очей, які постраждали найбільше. Оскільки рідина виявилася хімічним подразником, фельдшер наполягав на негайній госпіталізації до спеціалізованого відділення, аби мене оглянув окуліст і оцінив можливі ушкодження сітківки. 

Андрій, все ще блідий та переляканий, без вагань сів поруч зі мною в салон швидкої і сказав, що буде поруч і не залишить мене ні на хвилину більше. Тихомир йому коротко кинув, і сказав, що поїде слідом на власному авто, аби контролювати ситуацію на місці та розібратися з поліцією, яка вже оточувала мою Ауді на парковці, аби, зі слів Андрія, оглянути її та знайти сліди злочину. 

Я ж сиділа на кушетці, все ще важко дихаючи та нескінченно кліпаючи. Сльози все ще котилися по обличчю, хоч вже й не так інтенсивно, але розгледіти щось дальше ніж на метр від мене я не могла. Почувалася такою безпорадною та безсилою, що вже хотілося плакати не від того, що болить, а тому що образливо. 

А ще, я відчувала гостру потребу в комусь, кому могла б повністю довіряти. Кому могла виговоритися і знайти підтримку. 

Телефон мій випав з рук, коли я відкрила ту кляту коробку, тому довелося просити допомоги у Андрія. Він скривився і не надто охоче дав мені свій смартфон. Не гаявши дарма часу, я набрала на пам'ять завчений номер, хоч і не з першого разу, бо перед очима розпливалися не тільки цифри, а й телефон загалом. Я бачила більше контури, обриси. Не чітко. 

Гудок тривав недовго. Мабуть Марленка вже чекала на мене в офісі студії, готуючи останні матеріали по інтерв’ю. 

— Віко? Ти де? Ефір через півтори години, а тебе досі немає на каналі! — пролунав у динаміку стурбований, але такий знайомий і рідний голос Марлени.

Марлена була не просто моєю особистою помічницею. Вона була моєю єдиною близькою подругою, практично сестрою. Ми познайомилися ще в дитячому будинку, куди потрапили майже одночасно, і ділили одну кімнату на двох. Ми разом переживали жорстокі реалії нашого дитинства, захищали одна одну від інших, і ділили останній шматок хліба. Про це сиротинське минуле не знав ніхто з колег чи преси, бо я ненавиділа чуже співчуття й жалощі, тому побудувала нове життя з нуля. Але Марлена знала про мене абсолютно все. Зрештою, як і я про неї. 

— Марленко, — мій голос на секунду здригнувся, але я миттєво зібралася. — Я зараз у швидкій. На мене напали на парковці і мене везуть у міську офтальмологію.

— Що?! — на тому кінці зв’язку пролунав шелех паперів і гучний стукіт стільця. — Який напад?! Віко, що трапилося?! Я вже їду!

— Спокійно, не панікуй. — тихо мовила я, — Приїжджай у лікарню, я все поясню на місці, — додала я й скинула виклик.

Андрій лише похитавьголвоою, коли я віддала йому смартфон. Він мовчав, як і медики в швидкій, даючи мені час на маленький перепочинок. 

У лікарні як завжди пахло медикаментами. Ніколи не любила цей запах і зараз інстинктивно морщила носа, поки один з медбратів вів мене за руку до кабінету офтальмолога. 

Марлена прилетіла туди майже одночасно з нами. Вона буквально увірвалася до оглядового кабінету, важко дихаючи й відштовхуючи Андрія, який намагався пояснити їй деталі.

— Боже, Віко... — Марлена міцно стиснула мою холодну долоню, поки офтальмолог за допомогою спеціального обладнання обережно оглядав моє око, одне за другим. 

— Опік легкого ступеня, — нарешті виніс вердикт лікар, знімаючи рукавички. — Вам дуже пощастило, що ви встигли заплющити очі, а розчин був не надто концентрованим. Проте рогівка подразнена і щоб мінімізувати ушкодження сітківки й дати очам можливість відновитися, вам потрібен спокій. Вам доведеться щонайменше кілька днів носити щільну захисну пов’язку. 

— Що? — я сіпнулася від почутого. 

— Я випишу краплі, антибіотики та спеціальні примочки. Треба буде виконувати все щодня, і вже за тиждень чекаю вас на повторний огляд. І жодного екрана телефону чи телекамер! 

— Дякую, лікарю, я за всім простежу, — запевнила Марлена, беручи рецепт, ігноруючи мої обурене пихтіння. Ну які примочки? Який спокій? У мене ефіри, програма, інтерв’ю. 

Щойно лікар вийшов із кабінету, двері знову розчахнулися, і на порозі з’явилася масивна фігура Тихомира. Я б можливо і не звернула уваги на нього, але його аура йшла попереду нього. Його холодний, скануючий погляд миттєво зафіксувався на Марлені, яка сиділа поруч зі мною.

Не вимовивши ні слова, Тихомир швидким кроком наблизився до неї. 

— Руки в сторони, — сухо й беззаперечно наказав він, стаючи над Марленою та вже простягаючи долоні для швидкого поверхневого обшуку на предмет зброї чи небезпечних предметів.

Марлена лише здивовано кліпнула, оцінивши двометрового амбала в дорогому костюмі, і цілком спокійно підняла руки, розуміючи ситуацію.

Але я, хоч і не бачила виразно, що і як збирався зробити Тихомир, все одно розізлилася. Всередині мене миттєво вибухнув вулкан і гаряча лава розтеклася отрутою по венах. 

— Ти що робиш, божевільний?! — скипіла я, зриваючись із кушетки наосліп і витягаючи руку в його бік. — Ти тепер кожного, хто до мене підходить, облапувати будеш?! Це моя помічниця й єдина подруга, прибере від неї свої клешні!