-3-

— Віко, не смій… — почувся розпачливий вигук Андрія, перш ніж з-під напіввідчиненої кришки коробки мені в обличчя пирснула якась їдка рідина.

Я інстинктивно встигла примружитися, але противний, задушливий сморід миттєво забився в носоглотку. Легені звело судомою, очі обпекло диким вогнем, і з них відразу горошинами покотилися гарячі сльози. Світ перед очима став розмитою плямою. 

— А-а-ах! — вирвався з моїх грудей глухий, сиплий звук.

Коробка випала з моїх рук, гучно гепнувшись на асфальт. Голова відразу ж пішла обертом, світ навколо хитнувся й поплив. Я зробила необдуманий крок назад, намагаючись вхопитися руками за повітря, але стопа невдало ковзнула, і мій високий каблук миттєво зламався навпіл.

Земля вислизнула з-під ніг. Я злякано зойкнула і полетіла донизу, готова з усієї сили врізатися п’ятою точкою в асфальт паркувального майданчика.

Проте, падіння не сталося. Міцні руки підхопили мене за секунду до падіння, жорстко притиснувши до гарячих, масивних грудей. У ніздрі миттєво вдарив інший запах — дорогого тютюну, деревини та ментолу. Запах, який здається я знала, але не пам’ятала звідки.

Я опинилася в чоловічих обіймах, безпорадно зависнувши над землею. На кілька секунд мене накрив абсолютний шок. Серце билося десь у горлі, очі пекло нестерпним вогнем, і дихання виривалося з грудей рваними хрипами. Його пальці сталевою мертвою хваткою тримали мене за талію та під колінами, не даючи впасти. Це і радувало, і лякало водночас. 

А потім до мене дійшло, хто саме мене тримає. Усвідомлення обпекло. Болюче. Тільки не він! Тільки не цей чоловік бачитиме мене слабкою, безпорадною та зламаною!

— Пусти! — викрикнула я, хоча замість повноцінного вигуку вийшов лише сиплий хрип. — Пусти мене!

Я почала гарячково борсатися в його руках, впираючись долонями в його груди, намагаючись відштовхнутися, вирватися, вислизнути з цієї сталевої пастки. Сльози застилали очі, я вже майже нічого не бачила, крім темного розмитого силуету його обличчя прямо над собою.

— Заспокойся! — гримнув над моїм вухом він. Його хватка стала лише міцнішою, а рука впилася в мої ребра. — Перестань пручатися! Тобі потрібна допомога.

— Мені... не потрібна... твоя допомога! — я намагалася вивернутися, але він просто міцніше притиснув мене до себе, ніби я важила не більше пір’їнки, і рушив вперед. Впевнено та спокійно. Та я відчувала як рівномірно б’ється його серце. Так, наче ця ситуація нічого не вартувала йому і нічого не означала. 

— Не змушуй мене застосувати силу, Вікторіє, — карбуючи кожне слово, процідив він прямо мені у вухо. Його дихання було гарячим, обпікаючим, а голос рішучий, виважений тон. — Ти зараз заспокоїшся й почекаєш, поки я донесу тебе.

Десь у глибині вулиці в цей момент прорізався тривожний, пронизливий виск. Гучний, виючий звук сирен поліції та швидкої допомоги струсонув повітря, відбиваючись луною від стін будівлі, нещадно вдаривши по моїм вухам. Я втягнула шию, остаточно опустила голову йому на груди і стиснула руки в кулаки, впиваючимь нігтями в долоні. Болюче. 

Світ довкола перетворився на якийсь суцільний сюрреалізм. Автомобілі з сигналами, що виблискували синьо-червоними спалахами загальмували неподалік. Я чула звук відкриття дверей, крики лікарів та Андрія, який щось панічно закричав за нашими спинами... А Тихомир просто ніс мене на руках, не звертаючи уваги на мої спроби вирватися, ніби я була не дорослою жінкою, а звичайним багажем.

Він доніс мене до карети швидкої.

— Хімічний опік очей і дихальних шляхів! — чітко вимовив до лікаря Тихомир, обережно, але владно опускаючи мене на кушетку в салоні.

Його велика, шорстка долоня на секунду затрималася на моєму плечі, перш ніж він відступив, даючи простір медикам.

Медсестра одразу ж почала промивати мені очі фізрозчином. Прохолодна вода змивала залишки пекучої рідини, заспокоюючи шкіру, але всередині мене все палало синім вогнем. 

Ні. Нізащо у світі.

Я заплющила очі, зціпила зуби до судомного болю в щелепі й глибоко вдихнула ротом. Я не мала права розкисати. Не мала права демонструвати цим чоловікам — ні Тихомиру з його зверхнім поглядом, ні Андрію, ні тій хворобливій істоті, що надіслала коробку, — свою слабкість.

Я не дозволю якійсь божевільній фанатці залізти мені в голову. Не дозволю змусити мене тремтіти й ховатися по кутках. Я не слабке дівча, я зламаю будь-кого, хто спробує зламати мене. Я завжди перемагала й виходила з проблем переможцем. Виберуся й цього разу.

Істотний мінус з усього цього був тільки один, і він важким каменем ліг на груди: я гірко мусила визнати, що тепер у мене немає вибору. Мені справді доведеться найняти охоронця. Доведеться терпіти цього амбала поруч. 24/7.