-2-

/Вікторія/

— ...коли ваша сталкерка вирішить перейти від пташок до вас.

Ця фраза досі лунала у моїх вухах, як назойливий, противний дзвін, викликаючи дике бажання повернутися й швиркнути в його пихату фізіономію чимось важким.

Я не стала чекати, поки цей самовпевнений мужлан додасть ще якусь умову у свою божевільну інструкцію, чи накаже мені надягнути мішок на себе, аби не виділятися і не привертати увагу до своєї персони. Різко ставши з крісла, я майже вилетіла з його кабінету, ступаючи високими підборами по мармуровій підлозі так, ніби намагалася пробити в ній дірки.

Гнів вирував у кожній клітині мого тіла, випалюючи залишки будь-якого самовладання. Ні, це був не просто гнів. Це була лють. 

Я майже бігла коридором, на ходу штовхнувши важкі скляні двері охоронного агентства. Прохолодне повітря миттєво обпекло щоки, але внутрішній вогонь це нітрохи не загасило.

Нахаба! Зарозумілий амбал! Мужлан, який наважився назвати мене “розбещеним дівчам”!

Хто він взагалі такий, щоб говорити зі мною подібним тоном?! Та як у нього взагалі язик повернувся?! Я всього в цьому житті досягла сама! Працювала ночами, терпіла вибрики продюсерів, доводила, що варта більшого, ніж просто красиво посміхатися в кадрі й бути “гарною картинкою”. Я сама досягла всього того, що маю. Без багатих батьків, без покровителів. І тепер цей козел із комплексом бога буде вказувати мені, як жити?! Камери на роботі?! Трекер у телефон?! Як він ще жучок мені під шкіру вшити не запропонував?

А Максим?! Це ж треба було додуматися! Приставити до мене таку “няньку”, навіть не спромігшись спитати моєї думки! Що за дурна, безглузда ідея?!

Нащо мені охорона?! Мені не потрібен ніхто! Я вже давно не маленька беззахисна дівчинка, яка ховається за чиюсь спину. Я вмію дбати про себе й завжди давала собі раду сама!

— Вікторіє, зупинися, будь ласка!

Я навіть не збавила крок, майже летючи до свого автомобіля. Масивні каблуки дзвінко цокали по асфальту, лунаючи на всю напівпорожню парковку. Тут чомусь було малолюдно. 

— Віко, та почекай ти! — Андрій важко дихав, тупаючи позаду, і нарешті наздогнав мене біля моєї Ауді. Він схопився за край дверцят, не даючи мені їх відчинити. — Послухай мене хоча б хвилину!

— Забери руки, Андрію, — процідила я, різко розвернувшись до нього. — Якщо ти зараз же не прибереш пальці від моєї машини, я заточу цей підбор тобі прямо в туфлю. І повір, у мене чудова влучність.

— Віко, благаю, заспокойся! — він підняв долоні в захисному жесті, але від авто не відступив. — Ти не розумієш! Це не мої примхи і точно не піар-хід Максима! Ситуація справді складна! І Максу, і тобі дійсно загрожує небезпека!

— Небезпека?! Справді? — я вигнула брову, схрестивши руки на грудях. — Чи може ти, Андрію, разом з Максимом просто з глузду з’їхали на тлі його нового альбому?

— Що ти кажеш? 

— Я чула вашу розмову. 

Андрій вигнув брову і хитнув головою.

— Я знаю, що ви вирішили розіграти драму для преси, аби на тлі наших з ним заручин та одруження не втратити фанаток. 

Андрій зблід, похмурнів та швидко взяв себе в руки і мовив:

— Це було до листів з погрозами. І коробки з мертвими пташками. Вони справжні. Повір!

Я відкрила дверцята, витягла телефон з сумочки, нервово стискаючи в одній руці ключі від авто. Я не вірила жодному його слову, і тим паче в те, що усі ці погрози не його рук справа. Надто вже дорожив Андрій своєю посадою і тими грошима, котрі заробляв на успіху Максима. 

— Я не збираюся грати в ці ваші дитячі ігри! І я точно не збираюся жити в одній квартирі з цим козлом! Який би крутий охоронець він не був!

— Та ніхто не змушує тебе жити з ним в одній кімнаті! — швидко заговорив Пастернак, благально дивлячись на мене. — Це питання можна якось вирішити, ми скоригуємо графік, умови...

— Ага, авжеж! — я роздратовано фиркала, спираючись рукою на дах машини. — А він що, ночуватиме у мене під дверима на килимку?! Чи спатиме на дивані у вітальні й перевірятиме мій чай на наявність отрути?! Це абсурд! Відійди від авто, я їду на канал. Мені треба працювати. 

Я з силою висмикнула ручку дверей, натиснула на кнопку розблокування й впевнено відчинила задні двері, щоб кинути на сидіння свою сумочку. І замерла. Слова застрягли десь у горлі, а в грудях з’явився крижаний, липкий жах. На задньому сидінні мого чистого, завжди вилизаного авто лежала коробка.

Це була, на перший погляд, звичайна картонна коробка з-під взуття, обмотана брудною червоною стрічкою. Як вона там опинилася?

Я точно, я абсолютно точно нічого туди не клала. Моя машина була зачинена. Я чітко пам'’ятала, як натиснула на кнопку сигналізації, коли виходила на парковку біля агентства.

Серце зробило божевільний переворот і боляче вдарило в ребра. Всі думки про бульдога, про образу, про протест і власну незалежність миттєво випарувалися, залишивши лише первісний, тваринний страх, від якого заніміли навіть пальці на руках. 

Я мимоволі зробила крок назад, практично врізавшись спиною в Андрія.