-1-

/Тихомир/

— Ні.

Я кинув папку з документами на стіл, відсахнувшись від неї неначе від отруйної змії. Те, точніше “кого” я побачив там, мене розлютило. 

Андрій Пастернак — агент співака Максима Ларса й за сумісництвом чоловік, який звик вирішувати всі проблеми за допомогою чекової книжки, — здивовано кліпнув очима. Він сидів напроти мене в шкіряному кріслі мого ж кабінету й поправляв манжети дорогої сорочки, явно не звиклий сприймати  відмову з першого разу, а то й з десятого. 

— Тихомире Устимовичу, ви, мабуть, не зовсім зрозуміли рівень проблеми, — Андрій нервово посміхнувся, підсуваючи папку назад до мене. — Погрози вже не просто абстрактні. Ця божевільна знає, де вона живе, де паркує машина, в який час виходить з каналу студії. Максим платить будь-які гроші, аби захистити наречену. А ваше агентство в цій справі — найкраще в столиці.

— Я чудово розумію рівень небезпеки, — я відкинувся на спинку крісла, склавши пальці в замок, подумки оминаючи бажання стиснути кулаки і вигнати Андрія під три чорти. Бо захищати таку зміюку мені видавалося вищим ступенем дурості. — Але моя відповідь “ні”. Я відмовляюся від співпраці. Ані я, ані мої хлопці не захищатимуть це розбещене, зарозуміле дівча.

Я знову відсунув папку у бік Пастернака, а той кліпнувши, проковтнув слину і важко видихнув. Збираючись з силами, чоловік збирався щось промовити та двері мого кабінету прочинилися, без стукоту, і в приміщення увійшла вона. Зміюка власною персоною. 

— Яке ще “розбещене дівча”?!

Та сама “жертва” сталкінгу і рудоволося гарпія в одному обличчі метатнула блискавиці в мене, відразу оцінюючи з голови до п’ят.  Я навіть не здригнувся. Лише повільно перевів погляд від Андрія до дверей і назад, втомлено та ліниво зсуваючи брови докупи. 

Чи згадала зміюка мене? Навряд чи. Та от я, її точно вік не забуду!

Вікторія була одягнена в  чорну  шовкову блузку та також кольору спідницю, що ідеально підкреслювали фігуру, із бездоганно вкладеним рудим волоссям і очима, у яких палало таке обурення, ніби я щойно особисто спалив її улюблену цяцьку.

— Вікітроє, ви не так зрозуміли… — привставши, почав говорити Андрій, але зухвала руда не дала йому договорити. 

— По-перше, я не “розбещене дівча”, — промовила вона, роблячи крок всередину кабінету. Її каблуки відбивали дзвінкий, ритмічний тік-так в моїй голові, додаючи нервам напруги, а моїй витримці — ще одну причину скрутити тонку шию жінки. — А по-друге — звідки чоловік із виразом обличчя, як у бульдога взагалі може знати, яка я? Ми разом в пісочниці не сиділи. 

Рудоволосе стерво пройшла в глиб кабінету, відсунула собі крісло поруч з Андрієм, не очікуючи на його поміч і всілася в нього наче англійська королева. Вона спокійно закинула ногу на ногу, оголюючи частину литки, що визирнула з-під розрізу спідниці. 

— Іноді дивлюся телевізор, — спокійно й холодно відповів я, зустрівшись із нею поглядом. — Там багато цікавого та кольорового показують. Я відкинувся на спинку крісла, вальяжно ставлячи руки на підлокітники. Дихав спокійно, рівномірно, не дозволяючи аби хоч один м’яз на обличчі здригнутися, хоча всередині, десь глибоко під ребрами, поворухнулося знайоме, випалене роками роздратування. 

Вікторія зневажливо пирхнула, схрестивши руки на грудях. 

— Тоді вам варто краще обирати програми для перегляду і меньше вірити всього що показує кольоровий ящик, бо ваші аналітичні здібності шкутильгають на обидві ноги.

Вона дивилася на мене згори вниз — або намагалася це робити, попри те, що я навіть сидячи здавався більшим. У її погляді не було й тіні спогаду, жодного впізнавання, а отже — ніякого каяття. А я пам’ятав все.

Чотири роки тому.

Я стояв за лаштунками, у тіні, стиснувши кулаки так, що аж шкіра побіліла. Стояв і ледь стримував себе, аюи не рознести студію на друзки. Бо все що відбувалося перед моїми очима здавалося замовленим спектаклем одного актора. Або ж, актриси. 

Мій батько — Устим Вітер — сидів у шкіряному кріслі гостя. Людина, перед якою тремтіла половина міста, зараз виглядала втомленою і загнаною в глухий кут. 

А навпроти нього сиділа вона — Вікторія. Тоді ще зовсім молода, але вже з цією хижою, безжальною усмішкою та гострим язиком, котрий озвучував те, що інші боялися. 

— Пане Устиме, ви стверджуєте, що ваш бізнес легальний, — її голос лунав на всю студію, країну, в моїх вухах, дзвінкий і соковитий.  І такий отруйний. Бо її слова отруювали свідомості кожного, хто бодай трохи був упереджений щодо моєї родин. — Але як щодо чуток про брудні гроші, кримінальні розбірки й те, що ваші сини виховуються за законами вулиці, а не законами держави? Чи не вважаєте ви, що ваша родина — це пухлина на тілі цього міста?

Вона не шукала правди тоді, вона шукала шоу. Вона присікала всі спроби батька захиститися, підтасовувала факти, грала на публіку, роблячи з нашого прізвища синонім бруду й криміналу. І хоч батько ніколи не був святим, і діяв часто незаконно, іноді був навіть дуже жорстоким, в той момент мені було його шкода. Бо то був період, коли Гордія затримали, судили і збиралися кинути за грати довічно. І прийшов батько на той клятий ефір, аби в першу чергу захистити сина, а не себе… та вона хіба чула його? Їй були важливі рейтенги, слава, популярність.