Розділ III

  Ніч. Поряд із хазяїном, похропуючи, спав пес. Лежав він прямо під його боком.

  Тим часом в глибині ночі центуріон бачив сон. Сон про минуле. Минуле, в якому він служив Риму. Він посміхався.

  Йому снились чудові перемоги його когорти. А саме той період, коли їх виділили із легіону для захисту одного прикордонного поселення від диких племен свебів. Згідно зі словами селян набіги на поселення проводили цілих три племені вночі.

  І ось, в одну таку ніч....

  Готувався набіг. Свеби рухалися через найближчий до поселення ліс. Вони чудово знали місцину, вивчили її за рік нальотів, йшли максимально тихо. Їхні ватажки, одягнені в прикрашені золотом і сріблом кольчуги, рухалися попереду війська. Єдиним, що видавало їхню групу, був тихий тріск гілок під ногами. Вони підкрадалися все ближче і ближче… До їхньої цілі.. до вогнів поселення… Один із ватажків підняв долоню. Всі завмерли.

  Вони побачили, що хтось вийшов із величезного довгого дому. Це були жінки. Щасливі й веселі вони йшли по своїх домівках та гомоніли про життя. Гучно сміялися з жартів. Були трохи п'яними. Разом із жінками повиходили чоловіки, які майже тверезо йшли дорогою. З довгого будинку повибігали кози, за якими погнався їхній власник.

  Один із вождів прошепотів до інших:

  — Схоже, нам дуже пощастило: в римлян сьогодні свято.

  — Чудово… Отже, опиратися не будуть, — відповів інший, в бронзовому шоломі. — Нам варто залишити більшість у живих.

  — Це ще чого? Забув за що ми боремося? Це наші землі!

  — Розумію, але не забувай — ми всі в постійному поході, а працювати в селах хто буде?

  — Після того що вони зробили?!

  — Та замовкніть! — ледь не крикнувши, вимовив третій вождь, — розберетеся потім, а зараз...

  Він високо підняв руку, стиснув її в кулак, готуючись дати наказ на обстріл поселення із луків та дротиків.

  В лісі стало тихо. Дуже тихо. З боку поселення доносився щасливий шум від мешканців.

  Варвар затримав подих, скоро розпочнеться бій... Він тільки відкрив рота, щоб вигукнути наказ, як раптом з чагарників гучно пролунав крик латинською:

  — Спустити псів!!!

  Сотні міцних та лютих до бою собак вирвалися з ланцюгів. Лісом розійшовся несамовитий вий та гавкіт чорних псів. На кожній собаці був ошийник із шипами, кожна собака була спрагла до крові. Тварини кидалися на свебів усією масою свого тіла, збиваючи їх з ніг. Бойові пси розривали ворогів, які впали, наче ляльок.

  За собаками рушили їхні поводирі. З ними був і Нумерій, молодий центуріон, що очолював когорту.

  Стрільці свебів через несподівану атаку вистрілили хтозна-куди. Хтось зробив постріл по селянах, які втікали, хтось по темних силуетах у кущах, а хтось вистрілив по деревах, будинках і з переляку — по своїх.

  — Друга група! — вигукнув Нумерій.

  З іншого флангу випливла лінія темних силуетів.

 Крокуючи, утримуючи формат, вони марширували в бік свебів

  Несподівано в найближчих будинках повідчинялися вікна. Навчені мешканці почали закидувати варварів тим, що було — хтось використовував дротики, хтось кидав камені, а хтось вмів стріляти з лука й засипав недругів стрілами.

  У лісі тривала бійня. Свеби в ім'я своїх богів відчайдушно боролися, але все одно програвали. Частина варварів, налякана пекельними псами розбіглася, проте вовкодави були швидше за них, і кожного, кого вони встигали наздогнати, чекала жорстока смерть.

  Нумерій, окрім командування, також брав участь у бою. Центуріон відштовхнув у бік новобранця і прийняв на себе потужний удар мечем по грудях. Пощастило, кільця кольчуги врятували. У відповідь римлянин зробив ризикований випад, відкриваючи свою праву частину тіла і голову. Проте ризик того вартував – шия варвара в бронзовому шоломі зафонтанувала кров'ю.

  Захоплений ритмом битви він проривався вперед.

  Відштовхуючи щитом, колючи гладіусом, лякаючи криком, він опинився в самій гущавині ворогів. Якоїсь миті в його плече встромився спис. Центуріон насилу зберіг рівновагу, але буквально через секунду в ногу римлянина встромилися чиїсь зуби та потягли римлянина на землю.

  Нумерій різко розплющив очі. Його серце стислося в грудях.

  Потрібно було трохи часу, щоб старий центуріон зрозумів — сон закінчився, він у безпеці, у занедбаному будинку.

  Адреналін знизився, біль у серці також зник. Але щось продовжувало гризти його ногу. Підвівшись, він побачив собаку, який у дрімоті сну жував ногу господаря.

  — Ану, геть... — сказав Нумерій, відштовхуючи собаку.

  З бурчанням пес розплющив очі та перекинувся на інший бік, але все одно притискався до ноги господаря.

  Ранок був прохолодним, римлянин ще трохи поспав.

****

  Прокинувшись пізніше, центуріон випив трохи води з бурдюка, справив потребу за будинком. Ставши посеред двору, він оглядався навколо.

  Потрібно було зрозуміти — з чого починати ремонт цього покинутого дому та як привести навколишню територію до гарного стану.

  Спершу центуріон пройшовся будинком. Більш детально та прискіпливо проводив огляд.

  Всередині дерев'яний паркет місцями підгнив, затрухлявів. Забиті дошками вікна не дозволяли пробиватися світлу на кухню. Стіни варто було б зміцнити каменем або глиною, а ще краще зовсім замінити. Очистити внутрішній сад, відновити сарай поруч з будинком, відремонтувати паркан й очистити ділянку від зайвих заростей. Також якщо можливо, поглибити колодязь. І звичайно ж... придумати щось для осла та кобили, не жити ж їм просто неба!

  Центуріон сидів на своєму камені для роздумів. Йому потрібно було придумати, де взяти інструменти та матеріали для роботи. В мозку відбувалася бурхлива активність. Піднявшись, Нумерій випростав спину, виставив груди й, поставивши руки на пояс, вимовив:

  — Ех, гора і п'ять візків роботи!

  Пройшов тиждень.

  Римлянин знайшов кілька інструментів у розбитому сараї, кілька зробив власноруч.