Розділ II

  Свіже повітря з вулиці наповнювало покинутий дім. Центуріон узяв черговий мішок із зерном на плечі та, зігнувши ноги в колінах, поніс його до хати. Тим часом його старий друг пес вивчав нову територію принюхувався до кожного куща й за потреби мітив їх.

  Нумерій поклав останню торбу з речами в кут кімнати. Альпійське сонце в цей час дісталося зеніту. Він прив'язав кобилу та віслюка якомога далі від дороги, в кущах за будинком. Бо невідомо, наскільки жвава тут дорога. Раптом нею проходять не тільки торговці з півночі на південь, а ще й легіонери чи дикі народи Альпійських гір. Згідно зі старою «мапою Римських земель від Латенна» будівля стояла на кордоні. Нумерій чхнув, зійшов з дороги та повернувся до будинку. Навколо було якось тихо.

  — Чекай-но… — центуріон оглянув подвір'я. — Пес знову кудись зник…

  Нумерій стенув плечима й пішов досліджувати свою нову домівку. Однак як тільки він переступив поріг, його ногу з тріском захопила підлога. Вона місцями прогнила, достатньо було лише легенько на неї наступити, щоб зламати. Центуріон витягнув ногу й переступив на більш тверде місце. Він озирнувся. Вікна будинку були міцно забиті дошками. В кінці кімнати виднілися два проходи з дверима — одна з них вела до внутрішнього саду, другу неможливо було відчинити: на ній висіли іржаві, але міцні ланцюги.

  Біля стін стояли широкі горщики й пара гнилих діжок, всередині яких було щось рідке та смердюче. Нумерій закрив носа й, наблизившись, спробував розгледіти рідину. Це було щось. Щось без назви, щось бридке. Він сплюнув й відійшов від смердючої діжки. Також на стіні були довгі полиці, одна з них, схоже, колись відірвалася. Лежала на підлозі. В кімнаті також було дещо, що вказувало на кухню — вирита в підлозі яма з чорним попелом, над якою не було частини даху.

  Нумерій пішов далі. Через відкритий прохід він потрапив у внутрішній сад. Точніше його залишки — все поросло травою, чагарниками й двома акаціями в центрі. Проте мармурова доріжка вижила, не дозволила захопити себе. Ідучи по ній, центуріон потрапив в іншу частину будівлі. Двері, які вели до однієї з кімнат, не мали петель, тому Нумерій їх із легкістю зняв і поклав до стіни біля проходу. Це був склад. Його розміри величенькі, на стінах — купа порожніх полиць. На підлозі валялися порожні горщики й дерев'яні ящики. І знову смердючі діжки, на щастя деякі з них забиті. В кутку лежала купа торб, проте продукти в них ледь піддавалися впізнанню, адже давно згнили.

  По сусідству від складу були ще одні двері. Проте ці були із замком, який центуріону не вдалося вирвати.

  Більше особливого тут нічого не було. Нумерій вийшов із будинку й сів на великий камінь, щоб подумати й зробити висновки.

  — Цей будинок залишили десь три або п'ять років тому. Усе із собою забрали. Нічого корисного, крім всілякого мотлоху, тут немає. Гм… — він підтримав голову кулаком, лікоть впер у коліно й сів у позицію однієї відомої статуї. Замислився.

  Наближався вечір. З покинутої будівлі доносився брязкіт — Нумерій знайшов міцний камінь й намагався розірвати ним іржаві ланцюги на дверях. Марно. Той, хто їх зробив, певне, був відомим ковалем. Хоч і заржавілі, ланцюги були надто міцними. Центуріон втомився, поклав камінь біля цих злощасних дверей, які точно щось приховували. Озирнувся навкруги.

  — Схоже, в будинку навіть із таким дірявим дахом доволі темно, — його живіт раптом забурчав, він поклав руку на нього. — Точно, ще й поїсти треба. З цими ланцюгами взагалі про все забув…

  Римлянин підійшов до ями з попелом. Оглянув її, переконався в пожежній безпеці й пішов до найближчих хащ. Якомога швидше він зібрав сухі гілки й кору та приніс їх до хати. Один… Два… Три… Лише на восьмий раз йому вдалося підпалити сирий трут. Багаття задимілося. Довго центуріону довелося сидіти й дмухати на нього, щоб вогонь розгорівся. Раптово, ніби дерево було облито смолою, вогонь охопив яму від краю до краю, здалося, що він перекинеться на дощату підлогу. Вогонь заспокоївся, стабілізувався. Багаття горіло яскраво-жовтим полум’ям.

  Нумерій знову зробив із намету спальник й постелив його під стіною, в метрі від вогню. Діставши приховані від собаки запаси сушеного м'яса, римлянин розрізав його, додав трохи зерна й, поклавши це в залізний казанок, залив водою. Вечерю він поставив закипати біля багаття.

  Ззовні будинку щось зашаруділо. Нумерій дивився через відкритий вхід на кущі. Хтось там був. Кущі рухалися, шелестіли, кілька гілок зламалося під чиєюсь вагою….

  Повільно Нумерій потягнувся за гладіусом, підійнявся та пішов до виходу. Раптом на нього наскочили. Центуріон замахнувся, але одразу зупинився. Світло із дому підсвічувало сіру шерсть.

  — Ось ти де, псе. І де ми так довго були? Я вже весь дім без тебе обнюхав, сіре ти створіння, — Нумерій опустився на одне коліно до собаки. — Почекай-но, а що це в тебе?

  Пес підійшов ближче й кинув до господаря тушку тварини.

  — Заєць? — здивовано вимовив римлянин. — Тут є дичина?

  Пес відповів веселим гавканням.

  — Що ж… Молодчина.

  Взявши за вуха зайця, Нумерій підкинув кілька товстих гілок у багаття й вийшов на двір. Знайшовши потрібне місце, він обережними рухами зняв шкіру та взявся ділити здобич собаки на частини.

  Коли він закінчив та повернувся в дім, побачив як вода кипіла й вихлюпувала з казанка.

****

  Шкварчання, капання м'ясного соку на багаття. М'ясо зайця смажилося. Старому центуріону вдалося знайти іржаву решітку. Він відчистив її, позбувся погано закріплених прутів й використав за призначенням. М'ясо чудово смажилося над багаттям, шкірка тріскалась, випускаючи трохи соку на вогонь. Пес, що сидів поряд, пускав слину на підлогу та скавчав, очікуючи вечерю.

  Сонце давно сіло за горизонт. Пес, щоб відволіктись, почав заходити й виходити з хати. Кожен раз як вертався, він кілька хвилин дивився на смачнючу кірочку м'ясця та, підібравши слину, повертався на вулицю. Нумерій протер свого гладіуса та почав відшкрябувати ним м'ясо. Прилипле до прутів, воно доволі важко відірвалося та ще й частина залишилася на решітці. Центуріон подмухав на гарячу вечерю. Скуштував. Жував повільно, прицмокував.