Розділ I

  Поміж літніх полів їхав вершник. Рухався він повільно вздовж старої кам'яної дороги. Його шлях ішов від міста Медіолан, розташованого в північній частині Римської республіки. Його батьківщини...

  Він мандрував уже п'ятий день, і п'ятий день смажило пекуче сонце, на яке вершник вже не раз вилаявся. Він відвів погляд від зарослого сухими травами поля і подивився на чисте блакитне небо. Жодної хмаринки… Часом через цю спеку йому ставало настільки погано, що доводилося влаштовувати привал ледь не під кожним деревом, яке траплялося йому на шляху.

  Позаду вершника тупотів копитами віслюк. Віслюк віз запаковані речі з минулого життя: намет, деякий одяг, одну–дві залізні посудини та інші речі першої потреби. Коня римлянин також не залишив без роботи. Біленька з плямами кобила несла важливіший багаж — мішки із зерном. Хоча чоловік майже нічого не тямив у землеробстві, бо був колись центуріоном. Більшість його знань про фермерство базувалася лише на плітках та розповідях побратимів і селян, з якими доводилося час від часу спілкуватися.

  Раптово з кущів вистрибнув пес. Це був друг вершника. Пес перестрибував з одного куща в інший ледь не перед мордою кобили. Старий сірий пес шукав здобич, дичину. За останні дні мандрів собака сильно зголоднів. Вершник не часто ділився з ним їжею. Запаси сушеного м'яса швидко закінчувалися в перші три дні, через що доводилося ховати їх на потім. Залишалося лише кілька шматків м’яса та ягід з їстівними коренями, зібраними в дорозі. Пес був досить розумним і після двох відмов у їжі зрозумів, що йому нічого не перепаде.

  Римлянин носив звичайнісіньку сіру туніку та вигорілий червонуватий плащ. На поясі висів гладіус зі срібною кулькою на кінчику ефеса.

  Ось уже був шостий день подорожі. Сонце опускалося до горизонту, відчувалась літня прохолода. Центуріон, поки було достатньо світла, тримав у руці клаптик папірусу. Читав він його вже не вперше та не вперше лаявся на цей клаптик. На папірусі було написано те, через що центуріону довелося залишити свою службу.

  Серед полів застрекотіли комахи, й легенький вітер тихо свиснув серед рівнини. Та вершник читав, читав й перечитував, знову й знову…Не помітив, як сонце вже опинилося на лінії горизонту. Він навіть не помітив, що його пес щось знайшов. Центуріон зіжмакав цей шмат «Законного наказу про зняття з посади».

  — Та щоб тому сенатору опинитися в гнилій ямі… — роздратовано пробурмотів центуріон. Доповнивши фразу декількома лайками, обурений, він сплюнув і нарешті звернув увагу на свого пса, який його гукав невпинним гавкотом.

  — Що? Що ти вже тут розкричався!? — гаркнув на пса центуріон.

  Пес затих, притиснув вуха до голови та побіг вперед по дорозі. На певній відстані собака повертався та, знову розігнавшись, біг, нібито просячи римлянина йти за ним.

  Попереду, за кущами, було перехрестя, на краю якого стояла стара вивіска з написами міст. Вершник намагався щось побачити в сутінках. Придивившись уважніше, він розібрав пару слів та насупив брови на зморшкуватому лобі. З кишені він дістав саморобну мапу та роздивлявся її, щоб зрозуміти, чи це «та сама табличка» й «те саме перехрестя». Але пітьма, яка тільки посилювалася, не дозволила цього зробити.

  — Нічого не бачу... — вершник підняв голову, роздивляючись навкруги. — Чи то вік дається в знаки, чи тут справді настільки темно.

  Він сховав мапу в кишеню та на своїй кобилі наблизився до пса, який усе продовжував привертати увагу, невпинно лаючи. За смугою густих кущів та дерев пес, виявляється, знайшов будинок. Дах його місцями обвалився, одна частина стіни покосилася, а іншу частину захопила природа. В лінії кущів, через які щойно пройшов центуріон, виднілися шматки старої огорожі.

  — І саме через це ти так дер своє собаче горло?

  Пес кашлянув і у відповідь щасливо завиляв хвостом, сподіваючись, що сьогодні йому буде нагорода.

  — Он воно як, — центуріон кивнув головою. — Добре.

  Нумерій, а саме так його звали, зістрибнув з кобили, вдягнув на себе саморобну шкіряну торбу та наблизився до цієї руїни. Він зупинився біля самих дверей, навколо яких було більш-менш чисто від чагарників. Трохи подумавши, він поклав сумку на землю та сказав:

  — Що ж, тут ми сьогодні й зупинимося…

****

  Нумерій прив'язав кобилу до більш-менш міцної частини високого куща. Зняв з віслюка багаж та кинув сумки біля вхідних дверей. Він підійшов ближче, торкнувся їх. Провів долонею зверху до низу, щоб знайти клямку дверей. Вколовся об колючки.

  — Гм… Схоже, що двері поросли чимось. Спробуємо…

  Центуріон встромив у проріз свого меча. Натиснув на нього, пальцями спробував вхопитися за край дверей. Марно. Вони, занедбані часом, стали деревом, що вросло корінням у землю. Щоб їх відчинити, варто було витратити більше зусиль, яких Нумерій сьогодні не мав.

  — Що ж… — він поглянув на небо, позіхнув. — Доведеться знову спати під зорями.

  Тим часом пес спостерігав та час від часу щось «говорив» у відповідь на бурчання свого господаря. Кобила форкнула, закінчила вечеряти сухою травою та лягла на землю, поклавши голову на передні копита. Віслюк давно заснув.

  Під зорями центуріон шукав маленькі та великі гілки для багаття. Серед чагарників їх було вдосталь. Набравши достатню кількість, Нумерій почав відділяти коротким мечем кору. Біля руїни можна було почути чирк каменю об залізо. Цього разу пощастило: суха кора швидко зайнялась полум'ям. Поклавши її під гілки, центуріон уважно слідкував, щоб все гарно розгорілося. Він чудово розумів, що лише на мить йому відвернутися і багаття одразу ж затухне. Жовтий вогник перестрибував з однієї гілки на іншу. Коли багаття розгорілося сильніше, Нумерій спокійно видихнув.

  — Сподіваюсь, у цій глушині ніхто нас не помітить...

  Тепле світло від вогню грало тінями по навколишніх кущах та вимальовувало істот на дверях покинутого будинку. Піднявшись із землі, Нумерій пішов до торбин. Розкривши одну, він дістав намет. Проте центуріон полінувався ставити його. Натомість він розстелив тканину так, щоб зробити з неї спальний мішок.