1. Акаунт

Компанія підлітків наближалася до магазину канцтоварів. Вони голосно розмовляли, майже зриваючись на крик. Матері, які проходили повз них, тільки здригалися від дикого реготу та лайливих слів. Вони не розуміли, чому діти   так нахабно себе ведуть на вулиці.

− Я передумав, − худорлявий високий хлопець жестом зупинив свою компанію.

− Ти злякався? Чи чому ти передумав? − вигукнула маленька круглолиця блондинка, тримаючи у своїх руках пусту пляшку із-під пива.

− Це була твоя ідея, а не моя! – блондин показав пальцем на мініатюрну дівчину, яка все ще несмішливо дивилася на нього.

− Я взагалі-то твоя старша сестра. Мені дуже потрібна нова аудиторія. Відео про мої нічні посиденьки нікому більше нецікаві, − насупилася блондинка. – Ти ж пообіцяв, що це буде подарунок на мій День Народження, Свят.

− Я передумав. Друзі пішли кататися на скейтах. А ти, Діно, більше не втягуй у свої авантюри. Я людина не публічна. Мене немає в Інстаграмі.

− Зануда, − тупнула ногою Діна і викинула пусту пляшку в смітник.

***

− Мені, будь ласка, ось ту книжку в червоній палітурці, − відказала Світлана і поправила окуляри.

Бібліотекар невдоволено подивилася на дівчинку і відклала газету. Вона сподівалася, що школярі вже розійшлися  по домівках і її більше ніхто не потривожить.

Віталіна Михайлівна ледве встала зі стільця і побрела між рядами. Вона сопіла і хекала, однак через три хвилини повернулася із книгою, яку замовила Свєта.

− Ось тут постав підпис і сьогоднішню дату. І дивись не загуби книгу, бо знаю я вас: потім приносите через три місяці книгу і жалібно дивитися на мене.

− Я поверну. Я новенька поки що, але швидко розберуся із місцевими порядками, − посміхнулася дівчинка, чим і розчулила холодне серце Віталіни Михайлівни.

− Добре, я рада, що ми порозумілися.

Світлана попрощалася із бібліотекарем і вийшла. Вона знала наперед, що неодноразово повернеться сюди. Та й Віталіні Михайлівні вона сподобалася.

В минулій школі Свєту всі любили. Вчителі та однокласники були привітні з нею. Дівчина була дружелюбною, милою, а також мала добре серце і турбувалася про бездомних тварин, як лікар про своїх пацієнтів. В майбутньому Світлана Гончарук хотіла стати ветеринаром та відкрити власну клініку.

Але в цій гімназії все було по-іншому: ніхто з нею не вітався і не поспішав заводити дружбу. У своєму класі Свєта стала білою вороною, на яку всі тільки зиркали та іноді єхидно посміхалися.

Також вона була мініатюрною і більше походила на семикласницю, аніж на дев’ятикласницю.  Напевно, через це хлопці та дівчата так косо дивилися на неї.

− Обережно! – десь із коридору почулися викрики.

Свєта упала, книжка вилетіла з рук і вдарила в лоба хлопця, який до цього розігнався на скейтборді та збив її з ніг.

− Ауч. Ніколи б не подумав, що знання вбивають, − піднявся хлопець, потираючи місце на лобі. – Ти як? Жива? Підіймайся швидше, поки ніхто з учителів не побачив мене і тебе.

− Де мої окуляри? Вони розбилися? – Свєта, як сліпе кошеня намагалася віднайти пропажу, однак всі її старання виявилися марними.

−  Я думав, що ти тільки глуха, а виявляється сліпа, як кріт, − невдоволено промовив блондин.

Свєта розгубилася від його наглості: мало того, що збив її, так і потішається над її вадами. На хвилину їй здалося, що хлопець залишить її посеред коридору і злиняє, як винуватець аварії.

− Тримай. Вони цілі, − промовив хлопець, протягуючи Світлані окуляри.

− Я повинна подякувати тобі?! − Свєта не приховувала роздратування. Вона відчувала жалість до своєї персони, якусь тривогу та безнадійність.

− Ні. Ти така серйозна, така чужа, видно, що з іншої школи. Тут рідко хто заходить в бібліотеку та носить окуляри. Мене звати Свят, − представився правопорушник.

Свєта завагалася через те, що хлопець намагався налагодити з нею контакт і перестав поводити себе, як грубіян і дикар. Вона видавила легку посмішку:

− Мене звати Світлана Гончарук. Так, я новенька.

Святослав задоволено покивав головою, пильно розглядаючи дівчинку. Вона не була схожа на його однокласниць із нарощеними нігтями, віями, ідеальними бровами та ефектним макіяжем. Проста та стримана в спілкуванні, трішки наївна та добра.

− Тобі подобається тут? – запитав блондин, обвівши поглядом приміщення.

− Ні, ти перша людина, яка спілкується зі мною та намагається бути нормальною. Я відчуваю себе білою вороною, яка заблукала серед чорних птиць. В моїй гімназії однокласники були дружелюбними та добрими. А тут всім однаково. А ти любиш читати книги? – наївно запитала Свєта.

Свят ледве стримав смішок. Вчора він був на вечірці та курив кальян, а сьогодні спілкується зі справжньою леді.

− Ні, я люблю інші речі, − він вказав на скейт.

− Небезпечна штука. А хіба тобі можна кататися в школі? Тебе ж будуть сварити, − дівчина похитала головою та озирнулася навкруги, очікуючи, що з кабінетів хтось вийде та побачить їх.