І. Тигр і антилопа

Будівельні роботи завжди були чимось неприємним в своїй суті. Брудні чоловіки середнього віку, одягнені в комбінезони. Гучна техніка, здебільш оранжевого кольору, що порушувала спокій жителів навколо. Однак, гучна лайка в домішках із граматичними помилками в вимові слів цих самих чоловіків, була, як не дивно, найбільш виразною особливістю будівництва. Хтось цей процес любив, називаючи його «кроком до майбутнього» і «турботою про жителів міста», коли надавав новий дозвіл на будівництво в певному районі. Звісно, це було лише загально прийняте висловлювання, адже насправді процес будівництва любили тільки ті, хто на цьому міг гарно заробити.

­-- Таа-аак, - промичало в кабінеті якесь страшко із лицем хряка, одягнене в сірий костюм, - На сьогодні всее-е, - воно любило протягувати закінчення слів.

-- Все? Тобто все підписано? — радо, із трясущимися худими руками чоловік навпроти хряка взяв папери і уважно в них подивився, -- Але.. Тут немає підпису. Пане...

-- Пане Громіков. Громікоо-ов — моє прізвище, попрошу не забувати його, адже саме я вас буду вести в подаа-альшому. — відповів той.

-- Пане Громіков, вибачте, але тут немає вашого підпису на дозвіл. — чоловік поправив свій комірець на цих словах. І не дивно, бо перед ним сидів ледь не справжній бевзь, який ніби готовий був кинутися на кожного свого відвідувача. Від такого і дійсно перехоплювало подих.

-- Немаа-ає. Все правильно, - з під окулярів глянув Громіков, - А це тому, що... А краще ви самі скажіть мені чому там немає моо-ого підпису.

На цих словах спадкоємець чотирьолапих захохотав як не в себе. Певно йому доставляло велику радість бачити, як його відвідувачі не знали що відповісти від незручно заданих питань. В його сміхові навіть чулися звуки іржання коней. Що ж це за дивна суміш така сиділа перед людьми, займаючи таку значну державну посаду і маючи силу налякати своїм виглядом, здавалось би, навіть плем’я Майя. Тут багато хто впевнений, що якби ті побачили пана Громікова, то написали б своє пророцтво про кінець світу набагато швидше.

-- Пане Гр...

-- Паа-ане Гроо-оміков, - перебив той.

-- Так-так, пане Громіков. Але я нічого не розумію.

-- Цее-е й не дивно.

-- У нас були всі дозволи на будівництво в цьому районі. Ми навіть погодили всі витрати зі своїми підрядчиками, що буває далеко не завжди. І вже близько місяця...

-- Таа-к, блии-изько місяця...

-- Так, тож, як я і казав, уже близько місяця ми з командою, в першу чергу я, намагаємося отримати всі необхідні підписи для забудови. Ви, як нам відомо, є останнім.

-- Не останніі-ім, а краа-айнім. — голосно заіржав Громіков.

-- Пане...

-- Паа-ане Злітний, а ви саа-амі оглядали міі-ісце, де хочете-е будуваа-атися чи тільки до нас за піі-ідписами ходите? — гмикнув після своєї фрази, вимовити яку забрало в нього певно з добрі десять хвилин, пан Громіков.

-- Оглядав.

-- Не-е брешіть.

-- Я..., - закашлявся худощавий співрозмовник, ще більше поправляючи комірець своєї рубашки. Зі сторони здавалося ніби він просто хотів зірвати верхній ґудзик, який йому вже надокучив за годину розмови із хряком в сірому піджаку.

-- Нее-е брее-ешіть, - повторив Громіков, - бо-о, якби дивилися, то б знаа-али, що-о там живе старий чоловік, якии-ий ніколи не віддасть свого будии-инку.

Громіков і далі посміхався, дивлячись в очі Злітному, - таке було прізвище в худощавого забудовника.

-- Спробуй домоо-овитися з нии-им сам, або-о... — далі продовжував Громіков, - я-я міг би тобі допомогтии-и знестии-и той будинок без його згоди, тількии-и, - свинтус аж почав задихатися на цих словах, - це ваа-артує певни-их грошей. Яя-якщо ти розумієш, про що я.

Злітний закашлявся.

-- Розумію, — відповів він.

-- Тож що? — посміхнувся Громіков, - ваа-ам потрібна моя доо-опомога?

-- Я... Ми... Ми спробуємо самі поговорити із тим чоловіком.

-- Таа-ак?

-- Так. Ми спробуємо оглянути ту місцевість, а тоді повернемося до вас за підписом.

На цих словах лице Громікова стало серйозним. Він не очікував такої впевненості свого співрозмовника.

-- Аа-а чи не надто багаа-ато ви на сее-ебе берете, Злітнии-ий? — мовив той своїм гидким голосом. Його жовті зуби виднілися крізь рот, що ніколи не закривався, адже слугував додатковим повітрезабірником для цієї маси.

-- Ми все ж спробуємо. — далі стояв на своєму чоловік.

-- Хм. — все, що спромігся на це відповісти чиновник, - Ну добре. — тепер його слова не звучали такими розтягнутими. Вони були чіткі, немов куля, що вилітає із старого Маузера.

Злітний попрямував до дверей.

-- Таа-а знайте, шановний, щоо-о ціни зростають із кожним днем. — вдобавок гукнув йому Громіков.

-- Я це вже чув. — спокійно відповів той, і вийшов за двері.

До Злітного відразу підбіг його протеже. Це був невисокий на зріст хлопець, дев’ятнадцяти років, що якраз проходив практику в своєму університеті.

-- Ну як? — спитав той, із наївно відкритими очима, що дивилися на Злітного як на кумира. - Усе вийшло?

-- Краще не питай. — холодно відповів чоловік.

-- Що сталося? — продовжував допитуватися стажер.

-- Відмовив, козел, - він трохи помовчав, - Ти знав, що там живе якийсь старий?

-- Де живе старий?

-- На острові Мадагаскар.

-- Я... — почав хвилюватися хлопець.

-- На об’єкті. На об’єкті, який ми будуємо. Там якийсь старий має будинок, і певно навідріз відмовляється його продавати. — гнівно продовжував Злітний, - Чому мені ніхто за нього не сказав?

-- Я... Я не знаю, пане Злі... — тихо відповідав стажер, погляд якого опустився на підлогу.

-- Де відповідальний інженер? Чому ніхто не попередив за того старого пня, який заважає нам отримати дозвіл? — вдарив рукою об стопку паперів чоловік. — І так, забери до речі вже цю папку. — він віддав їх стажеру.

-- Так-так, звісно.