Розділ 4. Одна ніч для доброчинності

Дива — не безкоштовні. Просто іноді платять не грошима

Хазяйка крамниці зачинила двері за останнім відвідувачем. Великий рудий кіт, який нібито дрімав у куртку, розплющив яскраві зелені очі.

— І Ви не будете вимагати з них звичайної платні, Ваше Величносте? — ліниво промуркотів він. І не дочекавшись відповіді додав: — Так справи не роблять. Суцільні збитки!

— Ти, любий Локі, не забагато береш на себе? — поцікавилася Хазяйка. — Нести не буде важко?

— Зовсім ні, Ваше Величносте. Я зі всією повагою, Ви ж розумієте… Але ж треба хоч якийсь контракт… Документ… Доказ… Скільки з Ваших покупців сьогодні стали щасливими?

— О, вони не стали щасливими насправді. Вони просто отримали те, чого бажали. Чи їм здалося, що вони хочуть саме цього. А це зовсім різні речі, мій любий Локі.

— Ваше Величносте, не називайте мене Локі, я ж стільки разів Вас просив… Це таке банальне ім’я для рудого кота!

— Ну гаразд, а ким ти хочеш бути? Мурчиком? Паном Коцьким? — посміхнулася Хазяйка.

— Ваше Величносте, Ви знов жартуєте, а я ж стільки разів вам казав…

— Гаразд, я подумаю… Може, Рудольф? Ну все, все, вибач, любчику…

— І все одно я не розумію, навіщо ви подарували їм шанс і нічого за це не взяли? Зазвичай, всі, хто до вас за чимось приходить, згодом  про це жалкує, і то дуже швидко. Пам’ятаєте ту дівчину, яка хотіла стати популярною, а потім вчинила самогубство через гучний скандал, від якого вибухнув Інтернет? Чи того чоловіка, який хотів розбагатіти, і…

Кіт замовк під суворим поглядом хазяйки. Звісно, він мав рацію, всі, хто приходив до цієї крамниці, зрештою отримували те, чого бажали. Але й те, чого насправді заслуговували. І платня інколи була надто високою.

— Шанс — це лише можливість, навіть я  не знаю, чи зможуть вони його використати. Може, закохані знов посваряться. Чи зрозуміють, що мрія про щасливе возз’єднання була лише мрією, а у реальному житті вони прагнуть чогось іншого.

У крамниці запала тиша. У світлі настільної лампи та гірлянд, що прикрашали полиці, приміщення здавалося острівцем безпеки, який ніби загубився між світами та епохами.

— До того ж, це все було не зовсім безкоштовним. Вони віддали мені свої історії, а це інколи коштує дуже дорого, якщо історія справді гарна і містить хоч частинку душі.

Кіт нічого не відповів. В крамниці знов було тихо, та в цій тиші щось змінювалося. Це було майже непомітно, але уважний спостерігач міг би помітити деякі дрібниці. Тьмяно виблискували циферблати старовинних годинників. Всі вони тепер показували різний час, хоча вдень працювали як треба. Сніг за вікном знов змінився туманом, і здавалося, що в цьому тумані зникає місто, а замість нього з’являється нове.

Жінка, до якої кіт звертався як до королівської особи, підійшла до вітрини, задумливо пересунули кілька дрібниць. Тепер було видно, що вона набагато старша, ніж здавалося на перший погляд.

— І взагалі, один день на рік можу собі дозволити трохи доброчинності.

— Як забажаєте, Ваше Величносте. Куди далі? Яке місто оберемо? — поцікавився кіт.

Жінка зітхнула.

— Поки не знаю. Чого в тобі хотілося?

— Я гадаю, наше свято доброчинності вже закінчилося? Запаси добрих справ вичерпано? — у зелених очах кота затанцювали золотаві вогники.

Майже такі самі вогники затанцювали в очах його хазяйки. Але якщо добре придивитися, вони чимось нагадували іскри пекельного полум’я.

— Так, повністю вичерпано. Тепер можемо розважатися. Працюємо тільки з попередньою оплатою. До речі, і ціни будемо піднімати. Є в мене кілька цікавих ідей…

Жінка посміхнулася, але від цього її обличчя стало хижим.

— То може завітаємо до Москви? — спитав кіт. — Давно там не були, а вони ж заслужили!

— О так, заслужили. Цей світ і без них надто крихкий…