Розділ 3. Аромат яблук і кориці

Ніна Петрівна втомилася. Власне, якщо подумати, то саме для цього вона і влаштувалася прибиральницею — аби втомлюватися так, щоб не залишилося сил і часу на будь-що інше. Наприклад, на роздуми. Або на відчуття самотності. Ще на початку війни донька з онуками виїхала до Болгарії. Зять на той час був в рейсі, тож ніщо їх тут не тримало. Донька й матері пропонувала поїхати з ними. Та Ніна Петрівна не захотіла. Тут в неї було своє життя — власна квартира, давні подруги. Тут були могили її батьків та чоловіка, якого вона втратила сім років тому.

Згодом Ніна Петрівна пожалкувала про своє рішення. Без доньки та онуків вона почувалася самотньою, і спілкування онлайн цього виправити не могло.

Спочатку жінка сподівалася, що війна скоро закінчиться, і донька повернеться. Та час спливав, бойові дії не припинялися, і діти вже почали будувати нове життя за кордоном. Зять влаштувався на одне з суден, що працювало у «зерновому коридорі». Молодший онук, Ромко, пішов до місцевої початкової школи. Донька Іра влаштувалася у ветеринарну клініку після того, як підтвердила свій диплом.

Старша онука, Аліса, здається, була єдиною, хто сумував за рідним містом. Вона навчалася онлайн в університеті, і кілька разів казала бабусі, як їй це набридло і як хочеться повернутися до України. Але батьки її в цьому не підтримували. Цього року вони навіть на свята не планували приїжджати.

Тож Ніна Петрівна збиралася святкувати Різдво і Новий рік сама. Їхати до дітей в Болгарію не хотіла. По-перше, її не запрошували — навпаки, донька натякнула, що цього року вони хочуть відсвяткувати у вузькому колі, бо у чоловіка саме буде перерва між рейсами. По-друге, квартира у Варні була зовсім маленькою, навіть для їхньої невеликої родини.

Недивно, що святкового настрою у Ніни Петрівни не було. На роботі вона якось відволікалася від цього, до того ж хоча б була серед людей. Іноді до неї долітали уривки чужих розмов — ніби фрагменти інших життів.

Дівчатка пліткували, школярі обговорювали ігри та кумедні відео, дорослі розмовляли про сімейні справи. І цього дня все було так, як завжди. Аж ось всі розійшлися, в кафе запанувала тиша. І прибирання було вже майже завершено, коли Ніна знайшла забутий пакунок. Усередині була снігова куля — жінка завжди про таку мріяла.

А всередині цієї кулі було видно затишну кімнату — дуже схожу на вітальню у квартирі Ніни Петрівни. Жінка мешкала у центрі міста, у старовинному будинку, у квартирі, в якій мініатюрна кухня, крихітний санвузол та завжди напівтемний коридор компенсувалися трьома просторими кімнатами з високими стелями та великими вікнами. Колись у квартирі було навіть тісно, бо тут жила велика родина. Та зараз, коли Ніна Петрівна залишилась сама, вона навіть боялася тиші, що панувала в цих кімнатах. 

Тому й працювати пішла, і після роботи додому не поспішала, а коли поверталася, була настільки втомленою, що після вечері одразу засинала. І це було добре, тому що тільки так вона могла позбутися спогадів.

В цій квартирі кожна дрібничка нагадувала їй про інші, більш щасливі часи. Ось, наприклад, чудовий порцеляновий сервіз для кави — подарунок чоловіка. Трохи старомодні троянди на білому тлі залишились такими ж гарними, якими були багато років тому, коли до ще молодих Ніни та Славка приходили гості. У домі було гамірно, пахло яблуками та корицею, а на новорічні свята — сосновою хвоєю та мандаринами. Так, приймати гостей було дуже клопітно, але зрештою цей клопіт забувається, а згадуються тільки приємні моменти. Жарти, пісні, дитячі усмішки…

Ось тут завжди ставили новорічне дерево. Звісно ж, сосну (ялинки Ніна ніколи не любила). Потім діставали коробку з прикрасами. Деякі іграшки Ніна зберігала ще зі свого дитинства. Сріблястий чайник, годинник, на якому до Нового року завжди залишалося п’ять хвилин… Мабуть, треба і цього року дістати прикраси. Але коли Ніна згадувала пусту квартиру, у якій жили лише вона та спогади, святковий настрій кудись зникав. Зараз у вітальні було тихо і майже пусто. Деякі речі Ніна Петрівна сховала, щоб не було зайвих нагадувань про інші часи. Інші дрібниці — сховала, щоб можна було розставити ліхтарики (без них пересуватися кімнатами під час відключень світла було просто небезпечно).

На каміні залишила тільки фотографії доньки та онуків. Ромка вона зараз, мабуть, і не впізнала би. У такому віці хлопчики швидко ростуть та змінюються. Аліса — інша справа, вона вже майже доросла панянка.

Колись вона часто приходила до бабусі в гості, і вони разом щось вигадували. А інколи просто пили чай з яблучною шарлоткою та пліткували. Ніна Петрівна завжди була в курсі всіх дівочих справ та переживань. У вітальні, у затишному кутку біля вікна, стояло улюблене крісло Аліси. Дівчинка влаштовувалася в ньому і спостерігала за вулицею і дахами. Одеськими дахами, з їхніми котячими бандами, з рештками старих цегляних труб, крізь тріщини яких проростали паростки акацій…

На вікна ще на початку війни наліпили скотч — всі казали, що так безпечніше. Але зараз у середині скляної кулі Ніна бачила все таким, яким воно було раніше. Затишна вітальня, з каміном, зі старовинним годинником, з диваном, на якому хотілося влаштуватися з цікавою книгою. Хто міг зробити таку кулю? Навіщо? Ніна Петрівна вирішила забрати її додому, щоб завтра віддати адміністратору — а раптом відвідувач повернеться за цим пакунком. Хоча треба бути чесною хоча б перед собою, кулю зовсім не хотілося віддавати комусь. Вона б так гарно доповнила ті дрібнички, що вже стояли на камінній поличці...

***

Ніна Петрівна так втомилася, що поверталася додому ніби на автопілоті. Просто вийшла з маршрутки, пройшла через Соборну площу, не роздивляючись навколо. Цією дорогою вона ходила багато років поспіль. І навіть зараз, коли через постійні блекаути вуличні ліхтарі не працювали, могла впевнено йти, не роздивляючись навколо.

Якби вона хоча б підвела очі, то побачила би у вікні своєї квартири світло. Якби її думки не блукали б десь далеко, вона б відчула аромат ванілі та кориці, що зустрів її ще на сходах. Але вона відчула його тільки тоді, коди відчинила двері в квартиру.