Розділ 2. Кет і Костя

Ранок у Кет видався насиченим. По-перше, через домашні справи, які закінчилися сваркою з мамою. «Ти що собі думаєш? Ні нормальної роботи, ні хлопця... Що то таке, фрілансер? Я навіть не можу нічого відповісти, коли люди запитують, чим ти займаєшся! Соромно таке казати! Ось у тітки Іри її Анжела теж не працює, так вона собі нормального чоловіка з грошима знайшла, він її ще на початку війни у Іспанію вивіз, знайшов їй там квартиру, вона тепер живе собі спокійно, без цих шахедів та блекаутів, ще й маму до себе запрошує... Он у Тетяни Григорівни з деканату дочка цього року отримала науковий ступінь, вже викладає. А я що маю казати, що моя дочка дизайнерка-фрілансер та стара діва?»

Пояснювати матері, що дизайнер — професія не гірше за інших, а фріланс вимагає навіть більшої дисципліни, було марною витратою сил і часу. Взагалі сперечатися не хотілося. Тож Кет поїхала до кірхи, де планувала подивитися, де буде стояти завтра її ятка, а ще — передати організаторам свої різдвяні листівки та стікери для благодійного аукціону. І це було другою причиною того, що ранок видався таким насиченим.

Після галасу надворі тиша всередині церкви приголомшувала. Кет вирішила тут трохи посидіти. Вона не мала планів на цей день, а йти додому не хотілося.

Кет розуміла, що за нескінченими монологами матері ховається тривожність. І не тільки через те, що відбувається в країні. Та й тривожиться вона не так за Кет, як за себе. І не все це накладається найбільший страх матері, для якої думка її колежанок та навіть просто знайомих завжди була аж надто важливою. «Що люди скажуть?» — як девіз всього її життя, і особливо після розлучення з батьком Кет.

Вічні «Що люди скажуть?» та «Щоб не гірше за інших»... Кет зітхнула. Ось тому матусі і Костя не подобався.

«Так, він гарний, розумний та веселий. Але це й все. Грошів в нього нема і не буде. Батьки йому не допомагають і не зможуть. Там і без твого Кості цілий виводок. Нащо плодитися, коли нічого не можеш дати дітям? Він вже зараз змушений працювати, щоб їм допомагати, а що буде, коли отримає диплом? Кажеш, це тому, що він добрий? Ну гаразд. Але хороша людина — це не професія. Якби ще на юриста вчився чи потрібні зв'язки були... А що це за робототехніка? Катруся, ти повинна дбати про свої майбутнє, батьки не вічні».

Катруся тільки зітхала. По-перше, не любила, коли її так називають. Вона — Кет, стильно та чітко. По-друге, вважала, що Костя краще за тих кандидатів, що їх регулярна пропонували мати — численних синів добрих знайомих, хлопчиків з хороших родин, всіх тих перспективних, але зовсім не цікавих їй чоловіків.

Якось Кет розповіла про це батькові. Хоча він давно розлучився з її матір'ю, батько допомагав їм матеріально та завжди був поруч, коли був потрібний доньці. З колишньою ж дружиною він категорично відмовлявся спілкуватися:

— Твоя мати завжди була такою, Кет. Вважала, що виходить заміж, щоб вирішити свої фінансові проблеми чи хоча б перекласти їх на чоловіка. Зараз ти вже доросла, і вона вважає, що тепер твоя черга вирішувати її проблеми. Але так не виходить, вона й сердиться.

— Я знаю, що розчарувала її, — зітхнула Кет.

— От і добре, що розчарувала, — посміхнувся батько.

Якийсь час Кет зустрічалася з Костею, продовжувала навчання (того року вона мала вже отримати диплом), і все нібито було добре. Але матуся не хотіла визнавати поразку. Якось вона «серйозно поговорила з Костею». Настільки серйозно, що він зник з життя Кет. Відправив одне повідомлення — «Вибач». І все. Ні на дзвінки, ні на повідомлення він не відповідав. Мати теж нічого розповідати не хотіла. «Я з ним поговорила і все. Тепер він знає своє місце».

Минуло чотири роки, і Кет навчилася про це не згадувати. Вона багато працювала, окрім замовлень від клієнтів, була ще й власна лінійка — піни, шопери, різні дрібнички за її ескізами. Кет просто не мала часу для того, щоб сумувати. Але саме сьогодні чогось треба ж було це згадати.

Додому не хотілося, але можна було зателефонувати батькові або комусь із подруг, зустрітися і ще на деякий час відтягти повернення. Якщо наступного року все вдасться, можна буде винайняти квартиру (не звертаючись по допомогу до батька) і жити окремо...

Кет підвелася і попрямувала до виходу. Раптом помітила на лавці невеликий яскравий пакунок. «Хтось забув подарунок? Або навмисно залишив тут цю річ?" Кет відразу згадала всі ті відео в мережі, де навчали при знайденні підозрілих предметів телефонувати у відповідні служби. Але... По-перше, пакунок виглядав зовсім мирно. По-друге... Кет не змогла би описати це відчуття, але її ніби щось підштовхувало взяти цей пакунок. Ніякого таємничого шепоту або голосів в голові. Просто якесь непереборне бажання, яке Кет відчувала майже фізично. Вона взяла в руки пакунок і розкрила його. Всередині була важка снігова куля на дерев'яній підставці. Кейт очікувала, що в самій кулі буде якийсь казковий будиночок чи ялинка, але ні. Всередині була ковзанка. І не якась абстрактна, а конкретна — та, що біля Палацу спорту. І то дуже майстерно виконана, з усіма подробицями на кшталт вхідної зони зі світлодіодною рекламою чи скульптурною групою спортсменів, що прикрашала вхід до Палацу ще з радянських часів, а зараз після реставрації стала частиною ковзанки.

Кейт замислилася. Вона давно не була на ковзанці, хоча спорт любила, і в дитинстві, до того, як отримала травму, досить серйозно займалася фігурним катанням. А чому б дійсно не поїхати туди, знов відчути легкість руху, яку дають ковзани? 

***

Це було чудове відчуття! Попри перерву у кілька років, Кет все вдавалося — тіло ніби само згадало, як треба рухатися... Але за годину дівчина почала відчувати втому, все ж останнім часом вона надто довго сиділа над планшетом. Треба було відпочити.

На ковзанці було багато людей, але ще більше було у кафе поруч. Грала гучна музика — ці набридливі різдвяні пісні, що їх вмикають усі супермаркети та кав'ярні. Кет вже встигла пожалкувати, що прийшла сюди. Вона ледь знайшла вільний столик поблизу вікна. Зручно влаштувалась із паперовим стаканчиком, аж раптом побачила за сусіднім столиком хлопця, про якого саме сьогодні згадувала — Костю. Хотіла дістати із сумки телефон та вдати, ніби не помітила його, але було вже запізно. Костя дивився просто на неї: