Розділ 30: Несподіваний фінал. Чи новий початок?

— Марія, як ти тут опинилася? Це ти щось зробив з нею? — розгублено запитав Дейлан.

— Ти зовсім ідіот? Я веймон, а не портальний маг. Вона сама перенеслася, бо їй стало зле. Я ж не брешу, що ми пов’язані, — роздратовано відповів я.

— Ах ти покидьок, псуєш життя всім навколо! Навіщо ти взагалі народився?

— Я якось не просив цього, спитай у татка, — я знизав плечима.

— Та я тебе…

— Припиніть… — пролунало тихо. — Перестаньте, — прошепотіла Марія.

— Марія, ти жива! Як так вийшло? Чого ти не сказала? Ми б придумали інший план! — вигукнув Дейлан.

— Інший? Ще тупіший, ніж цей? — втомлено посміхнулася вона.

— Ти жартуєш… Це добре. Значить, не все так погано, — з полегшенням зітхнув він.

— Де це ми? — розгублено озирнулася вона.

— Ти не повинна була сюди потрапити. Тобі треба йти.

— Я не можу… Мені стає гірше. Я маю бути поруч із ним, — Марія вказала на мене.

— Я… я не можу тебе тут лишити з цим монстром! — гарячково відповів Дейлан.

— Він мені нічого не зробить, забув? Помру я — помре й він.

Дейлан не хотів іти, видно було, як його це розриває, але зрештою він здався.

— Я дам вам трохи часу, — кинув він і вийшов, лишивши нас удвох.

— Не хочеш мене відпустити? — поцікавився я, глянувши їй у вічі.

— Навіщо? Ти сам казав, що досить просто бути поруч, — спокійно відповіла вона.

— Так, але на це підуть кілька місяців. Хоча я не проти провести їх тут, у цій сирій кімнаті, — я скривив посмішку.

— То навіщо мені тебе розв’язувати? Я можу скористатися тобою й залишити тут на розтерзання цих новаторів, — холодно зіронізувала вона.

— Перша частина плану мені навіть до вподоби. Не знав, що ти така смілива… Чи це тільки коли я зв’язаний? — не втримався я від посмішки.

— Чому ти просто не перетворишся на ведмедя? — різко змінила тему Марія.

— Бо мотузки антимагічні. Я пробував, — зітхнув я.

— Що вони хотіли від тебе? — запитала вона.

— Щоб я зрікся влади й передав її тобі. А далі вони б маніпулювали тобою як заманеться. І ніякого «кращого майбутнього» не вийшло б.

— Що? От кретини… Я ж ясно сказала, що не хочу брати в цьому участь!

— Дарма. Королівству справді потрібні зміни. Я навіть накидав попередній план… тільки не знаю, кому можу довіряти, — тихо додав я.

Якщо Дейлан неохоче залишав нас самих, то цього разу він чомусь забарився. Вже надто довго ніхто не навідувався до цього місця.

— Ти випадково не знаєш, де ми? — спитала Марія.

— Уявлення не маю. Мені надягли мішок на голову і телепортували. Скоріше за все, тут замішаний Ігнатус.

Нарешті почулися кроки. Невже про в’язня таки згадали?

Двері відчинилися, і в проході з’явилася фігура, яку я зовсім не сподівався побачити.

— Лаура? Тебе прислали за мною? — спантеличено спитав я.

Вона увійшла з поставою королеви та незрозумілою ухмилкою.

— Ну нарешті. Думала, вже не доживу до цього дня. Я дісталася до всіх із цього клятого королівського роду, що зламав мені життя.

— Що… що ти таке кажеш? — я спробував зрозуміти.

Тим часом Марія, не помічаючи загрози, рушила до виходу.

— Я нікого не відпускала! — гримнула Лаура. Випрямивши руку, вона пришпилила Марію до стіни, перекривши їй повітря.

— Ні, Марія! Не роби цього! Вона тут ні до чого!

— Мені не потрібні зайві свідки. Звідси ніхто не вийде.

Я напружився всім тілом, намагаючись розірвати ці кляті мотузки. Вони не піддавалися,

Лаура махнула рукою, і Марія впала на підлогу, мов лялька з обірваними нитками.

Мені перехопило подих. Сподіваюся, ти ще жива. Хоча я б відчув, якби ні… чи відчув би?

— Ти не розумієш? — її голос тремтів не від злості, а від ненависті, глибокої, чорною дірою, що поглинула колись живу людину. — Твій батько зруйнував мені все. Обіцяв, що саме я стану королевою. Я завагітніла… А він відправив мене геть, мов сміття!

— Як і мою матір… — я вдихнув, груди стискало від люті й страху. — Чому ти винуватиш мене?

— Бо ти — його копія! Ти так схожий на нього, що кожен твій рух рве мені серце! — Її очі божеволіли, блищали, виблискували, як у хижака. — Я втратила дитину! А батько віддав мене старому покидьку! І з того дня я клялася знищити вас усіх… до останнього!

— Лауро… мені шкода… Але я ні до чого…

Руки боліли, мотузка врізалася у шкіру, кров стікала по зап’ястях, але я рвав її далі. Кігті, ці кляті незручні кігті… тепер вони — єдине, що могло врятувати. Ще трохи… ще мить…і нарешті. Я швидко зірвався з місця.

Раптом вона знову здійняла руку. Потік повітря з глухим стогоном вдарив мене в груди й вкинув у стіну. Удар вибив подих. Щось хруснуло в кістках. І тоді… невидима сила стиснула шию.

Дихати стало неможливо. Легені горіли. Чорні кола перед очима. Так ось як? Померти в цій смердючій дірі, від руки жінки, що втратила все?

Марія

Голова розколювалася. Щось тепле і липке стікало по скроні. Я підняла очі й побачила, як Лаура душить Крістофера. Його обличчя посиніло, очі вирячені, кігті дряпають повітря.

Що я можу? Страх скував усе тіло. Але… тут лише стілець.

Тремтячими руками я підняла його і з усієї люті, що закипіла в грудях, з усього свого відчаю — хрясь!

Стілець розлетівся трісками, а Лаура відскочила, струсуючи з себе щіпки дерева.

— Ах ти… гнидо мала! — її очі горіли вогнем, від якого хотілося згоріти живцем.

Я кинулася до Крістофера. Він хрипів, рука безвольно висіла.

— Ми з нею не впораємось… у мене зламана рука… — прохрипів він. Паніка заливала мені горло крижаною водою.

Повітря знову зрушило, притиснуло нас до стіни. Я відчула, як щось невидиме стискає мої ребра так, що здається, ось-ось зламаються. Лаура крокувала до нас — її лице спотворила божевільна, майже щаслива гримаса.

В цей момент я зрозуміла: якщо я не спробую, ми загинемо. Так це небезпечно, може не вийти.. але варіантів нема.

В голові, мов спалах: “Магія… люба, благаю… допоможи!