Розділ 29: Бал та нові переживання

Крістофер нарешті вийшов із моєї кімнати, а я безсила впала обличчям у подушку й закричала:

— Ааааа…

Стало трохи легше, але усвідомлення ситуації так і не приходило. Я відмовляюся вірити, що це правда. Я повʼязана з монстром? Ні, цього не може бути. Та й жодного запаморочення я не відчуваю. Не можна вірити першому ж ліпшому на слово.

Спочатку я у всьому розберуся.

Ранок нового дня видався шумним і метушливим. З усіх кінців до академії з’їжджалися родичі студентів: сльози, обійми, сміх, стрибки радості… Усюди святкова метушня. Лише нам із Теєю було не до веселощів. Звичайний ранок, звичайна дорога на сніданок.

— Тея! Тея! — почулося збоку.

Ми обернулися й побачили дівчинку років дванадцяти, що мчала на нас наче ураган.

— Мія! Мамо? Що ви тут робите?

Сльози від радості покотилися по обличчях усієї сім’ї, а я, відчуваючи себе зайвою, вирішила піти снідати. Не буду заважати щасливому сімейству.

У їдальні всі розсілися родинами, тож було як ніколи тісно. Я довго озиралася, шукаючи вільне місце.

— Люба, ось і ти, — пролунав голос із центрального столу, де сиділи кілька викладачів і… наш король. Увесь зал притих і подивився в мій бік.

Вільних місць уже не було, тож я присіла на краєчок лави, намагаючись не наближатися надто близько.

— Хочу сказати, що годують у вас, можливо, навіть краще, ніж у королівському палаці, — почав розмову, наче нічого й не сталося, мій… чоловік.

— Навіть не думайте покласти око на нашу Марту, ваша величносте! Ми вам її не віддамо, — жартома відповів ректор.

— О ні, що ви! І залишити дружину такої смакоти? Краще вже я переїду до вас, — відказав він.

Я аж поперхнулася від почутого. Якого дідька…

— Ей, ей, легше! Чого ти так зраділа? — з усмішкою кинув Крістофер.

Годрік дивився на нас із цікавістю, трохи примруживши очі.

— Маріє, зайди до мене після сніданку, є невелика розмова, — сказав ректор.

Після цих слів у горло вже не ліз жоден шматок. Тільки-но ректор закінчив трапезу, я підвелася й пішла за ним. Хвилювання переповнювало мене — я зовсім не розуміла, чого чекати від цієї розмови…

— Проходь, будь ласка. Я довго тебе не затримаю.

Я сіла на стілець, почуваючись школяркою, яку зловили на гарячому. Хоча мене й занесло в це тіло, але ж я доросла жінка, стільки всього пережила… А тут тремчу, сама не знаю чому.

— Вчора король прибув до академії, щоб обговорити вклад Вельмаріну в навчальний процес, — почав ректор. — Попередній король, скажімо так, не дуже дбав про наших студентів.

Крістофер мені не здався легковажним. Навпаки, здавалося, що він намагається продумати кожну дрібницю.

— Навіщо ви мені це розповідаєте? — здивувалася я.

— Я хочу тебе попередити: якщо Ігнатус намагається втягнути тебе в якусь біду, будь, будь ласка, розумнішою.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — я здивовано знизала плечима.

— А що ти чекала почути?

— Що ви… повертаєте мене… — пробурмотіла я.

— Ти студентка академії. Поки ти добре навчаєшся, у мене немає підстав тебе виганяти.

— То я можу йти?

— Так, Маріє. І, будь ласка, будь обачною.

Я вийшла з кабінету ще більш розгублена, ніж була. Цей діалог мене зовсім заплутав…

У кімнаті все було догори дриґом, і посеред цього хаосу метушилася Тея.

— Ей, що сталося?

— Бал вже за шість годин, а я абсолютно не готова! Я так хвилююся. Мама тут… Що вона скаже, побачивши Себастіана? А що, як він їй не сподобається?

— Стій, зупинись і видихни. Як ти сама сказала, бал аж через шість годин. Згадай, скільки часу я збиралася на бали під час відбору?

— За пів години, — розсміялася вона.

— От бачиш! А тепер уяви, скільки всього ми встигнемо за шість годин. А за Себастіана не хвилюйся — я впевнена, твої рідні приймуть будь-який твій вибір.

— Дякую, Маріє! — вигукнула вона й міцно обійняла мене.

Ми встигли по черзі поніжитися у ванні, прибрати в кімнаті, переодягнутися та повністю зібратися. Десь за годину до свята Тею забрала сестра, і я залишилася сама.

Незабаром почувся стук у двері. На порозі стояв Крістофер із величезним букетом лілій, одягнений у темно-червоний костюм.

— Ти чудово виглядаєш. Ці квіти для тебе.

Я досі вагалася щоразу, коли бачила свого чоловіка. Дуже хотілося бачити в ньому того прекрасного принца, у якого я закохалася. Але знову й знову в мої мрії вривалася та розмова після весілля. Хіба я можу це забути? Який шанс, що цього більше ніколи не станеться?

Та квіти я все ж узяла. Їхній чарівний аромат заполонив усю кімнату. Я здивувалася, що Крістофер так і залишився за дверима.

— Я готова, — сказала я, вкладаючи тремтячу руку в його долоню.

— Ти ж знаєш, що тепер маєш повне право носити червоне?

— Знаю, але не хочу виділятися. Фіолетовий — колір мого факультету.

— Зрозуміло. То що, ти подумала над моїми словами?

— Я не поїду з тобою. Я тобі не вірю.

— Ти завжди можеш передумати. Я чекатиму.

У такій напрузі ми дійшли до бальної зали. Ще жодного разу я тут не бувала — і не дивно, адже це мій перший бал у стінах академії.

За розмірами він практично не відрізнявся від королівського. Маги ілюзій чудово попрацювали над оформленням: морська тематика відображалася в найдрібніших деталях. Складалося враження, що ми справді знаходимося на морському дні. Якщо такому вчать студентів, то я боюся потрапити їм у немилість. А що? Прокинешся десь у трюмі тонучого корабля чи катакомбах із пацюками, а насправді навіть з кімнати не виходила.

Це було неймовірно: над нами плавали істоти з щупальцями, що світилися, освітлюючи залу; стіни були прикрашені мушлями та коралами. На помості грав якийсь гурт, а маги-ілюзії начаклували їм риб’ячі хвости — виглядало так, ніби справжні русали задають нам ритм танцю.

Щойно ми увійшли до зали, всі погляди звернулися на нас. Цікавість, заздрість, захоплення. Мене просканували з маківки до п’ят. І далеко не всі були раді, що я урвала собі такого жениха. А хай би подавилися — ніби я б не помінялася з ними місцями.