Розділ 27: Насилля - це не моє

На диво, вранці я прокинулася першою. Спробувала підключити магічний зір, щоб зорієнтуватися в часі. Як же це важко. Досі не можу збагнути, яке з кіл відповідає за ранок, але раз я вже прокинулася — мабуть, ранок. З іншими колами простіше, бо вони схожі на наш годинник. Десь 5:30.

Не стала будити Тею, глянула в розклад. Одне-єдине заняття — 11:00. Співпідготовка. І що це за фігня?

От у вас таке буває? Я ж не хотіла спати, просто прилягла на хвилиночку, зібратися з думками, зовсім не збиралася закривати очі… Але заснула. І прокинулася від пронизливого вереску сусідоньки.

— Ні-ні-ні, вставай! Ми проспали, запізнюємося!

— Що? — не одразу зрозуміла я. — Як проспали, тільки ж була 5:30…

— В тебе що, помутніння? Магістр Енора нам цього не спустить! Швидко!

— А куди нам?

— На полігон перед вікнами! Ми вже маємо там бути!

Я уявила цей полігон — і чесно, день явно не мій, їй-богу. Я перемістилася просто в центр полігону… так і стоячи з ковдрою в руках.

Магія, ти, звісно, мене врятувала, але це вже тупо підстава з твого боку.

— Марія, — пролунав суворий голос викладачки. — Це що за вигляд?

— Я… випадково, чесно. Ми просто проспали.

— «Ми» — це хто? — прискіпливо спитала вона, дивлячись мені в очі.

— Це вона і я! — прибігла захекана Тея, вже у формі для занять.

От зараз я була безмежно вдячна собі, що вчора одягла піжаму з сорочкою й штанами, а не ту напівпрозору мрію, яку нещодавно таки замовила.

— П’ять кіл навколо полігону! Що ти так на мене дивишся? Це ж ти прийшла в піжамі — от і біжи!

— Босоніж? — здивувалася я.

— Так. Ще питання?

Так ось. Співпідготовка — це не просто фігня, як я подумала. Це сущий ад.

Чотири години я бігала, стрибала, висіла на якихось канатах… І, як виявилося, це була лише розминка.

Далі нас розділили на пари для спарингу.

— Сьогодні без магії. Зовсім. Хто не послухається — поїде додому, — грізно пролунало від магістра Енори.

Тільки цього мені не вистачало. Я ж ледь на ногах стою… А це заняття було одне на всіх: тут зібралися всі перші курси різних факультетів. І всі вони вилуплялися на мене та мою тепер уже зовсім зіпсовану піжамку.

Хоча, мабуть, всесвіт таки зжалився наді мною, бо в пару мені поставили одну з моїх одногрупниць — якусь із подружок Лісани, нашої старости. Мабуть, уже минулої, бо після інциденту на вечірці я її більше не бачила.

Дівчина була приблизно мого зросту й статури, тож мізерний шанс у мене все ще залишався.

Спочатку билися хлопці, і я сиділа з відкритим ротом. Це точно перший курс? Та вони ж б’ються як герої з фільмів! Якщо моя партнерка вміє хоч щось подібне, то я піду на бал з фінгалом або, ще гірше, з гіпсом. Може, поки не пізно, втратити свідомість, як якась кисейна панночка?

Сподіваюся, леді Фрезія впорається з моїми травмами… Хоча до неї вже вишикувалася добра черга студентів.

І ось підійшла черга до нас. Я зайшла в накреслене на землі коло.

Правила прості: випхати противника за межі кола. Ну або втратити свідомість, подумала я знову.

Дівчина виглядала так само розгублено, як і я. Ми намотували кола одна навколо одної, не наважуючись першими напасти.

— Ну, я довго чекатиму? — нетерпляче прокричала магістр.

Дівчина зробила невпевнений замах у мій бік, а я спробувала ухилитися. Такої незграбної боротьби ще світ не бачив, ні мій, ні цей. Кулак дівчини заплутався в моєму волоссі — і ми обидві гепнулися на землю.

— Ну й скажіть мені на милість, хто кого тут переміг? Ви просто посміховисько! Вимітайтеся!

Мед для вух. Не дуже-то й хотілося мені битися. Насилля — це точно не моє, ось що я зрозуміла на цьому занятті.

А ось Тея мене вразила. Своїй партнерці вона спритно завела руку за спину — схоже, навіть вивихнула — й вивела її за межі кола. Може, ще й охоронцем її до себе найняти?

Втомлена та голодна, я ледь допленталася до кімнати, щоб переодягтися. І чомусь саме зараз магія не поспішала мене кудись сама переносити. Ну добре, чесно кажучи, я ще не навчилася нормально нею користуватися.

— Як тобі заняття? — спитала Тея.

— Добийте мене… будь милосердною… — простогнала я, впавши на ліжко.

— Візьми настоянку. Це для ванни — допоможе.

Пахло чимось хвойним, тож я скептично подивилася, але гірше вже точно не могло бути. Тож я спробувала.

І це справді було диво: м’язи швидко відпустило, і я знову могла рухатися без того, щоб рюмсати від болю.

— Тепер зрозуміло, чому на цілий день поставили лише один предмет, щоб ми мали шанс вижити.

— Та ні, — засміялася Тея, — просто сьогодні напіввихідний.

— Ти з ким їдеш завтра на бал? — спитала я, з надією, що Алан таки наважився її запросити.

— Ти ж знаєш, із Себастіаном.

— Я думала… може, щось змінилося.

Як я не намагалася викинути з голови нашу з Крістофером останню розмову, та не виходило. Я просто не знала тепер, чого від нього чекати. Нових погроз? Проявів сили? Чи, може, простої розмови з несподіваними зізнаннями? Він бентежив своєю непередбачуваністю, і хоч мій графік у стінах академії був доволі щільний, я все одно постійно знаходила час подумати про це.

Ось і зараз, коли я йшла на вечерю, занурена у свої думки, попереду раптом утворився затор.

— Що відбувається? Чому стоїмо? — спитала я першу ж дівчину, яка озиралася.

— Король тут.

Привіт, любий читачу!

Це я — Марія. Сподіваюся, ти мене впізнав? Бо я щось давно не писала…

Вже завтра день Х. І я зовсім не розумію, чого чекати від Крістофера. Він для мене був і єдиним другом, і чоловіком, до якого тягнеться моє серце… чи, може, все ж монстром? Хто він насправді? Як мені поводитися з ним далі?

Чи варто допомогти змовникам і покласти всьому край? А раптом я помиляюся? Що буде правильним?

Я стою на роздоріжжі…

Що б ти зробив на моєму місці?