Розділ 25: Найгірший план

З Ігнатусом спускатися в темний, незнайомий підвал було не так страшно. Нарешті в мені прокинулася цікавість. Що тут узагалі відбувається?

Місцина виявилася сирою, темною та обплутаною павутиною. Гіршого місця для зустрічі годі було й придумати.

— Ігнатус, а іншого місця не знайшлося? — запитала я.

— Ой, не гуди, малявочка, стався до цього як до пригоди.

— Взагалі-то є коротший шлях, але зараз час сніданку, — додав він.

Точно, сніданок! Я ж заради цієї прогулянки пропустила порцію смаколиків. Живіт зрадницьки заурчав. І до чого тут сніданок до коротшого шляху?

Нарешті ми відчинили якісь двері. Звісно, дорогу я не запам’ятала. В очі вдарило світло та в носа вдарили смачні аромати.

— Нарешті! Тебе що, за смертю посилали? — пролунав знайомий голос Дейлана.

Ми опинилися у світлій, затишній кімнаті: килими, жодної сирості, теплі кольори й зручні меблі. Тут уже були Дейлан, леді Фрезія та, на мій подив, магістр Енора.

— І що тут відбувається? Невже це і є ваш таємний клуб «Зробимо революцію»? — здивувалася я.

— Ми працюємо над цим, юна недовірлива королево, — усміхнувся Ігнатус. — А ти тут тому, що, хоч перебуваєш у Крістофера під носом, він тебе чомусь не схопив, не закрив у замку та, здається, взагалі не скривдив.

— І на що ти натякаєш?

— Чи не створиш ти нам проблем у майбутньому?

— А не простіше було просто не приводити мене сюди? Тоді й хвилюватися б не довелося.

— І втратити шанс завести такого корисного союзника? — втрутився Дейлан.

— Що ви від мене хочете? Я не хочу влади, мене й не коронували. Я просто фіктивна дружина короля. Плануйте собі перевороти без мене.

— Ми і плануємо. А ти нам допоможеш, — спокійно відповів Ігнатус.

— Допоможу? В чому саме? — здивувалася я.

— Усунути короля, — втрутилася Енора.

Я розсміялася.

— Що, вбити когось? Ви серйозно? І це мені каже викладачка бойових мистецтв? Ви тут яким боком? Ні-і-і, досить з мене смертей.

Я розвернулася, взяла притихлу Тею за руку й рушила до дверей. Та вони виявилися зачиненими.

— Хочете ви того чи ні, але ви обидві вже й так по вуха в цьому всьому, — сказав Ігнатус. — Владу в країні треба міняти. І ви нам у цьому допоможете.

— Я не буду нікого вбивати, — ще раз твердо сказала я.

— Та ніхто й не казав про вбивство, — закотив очі Ігнатус. — Ти що собі уявила? Що ми дамо тобі меч і відправимо прямо до Крістофера?

— Маріє, заспокойся, нам потрібна лише твоя допомога, — додала магістр Енора.

— Тобі треба буде просто вивести чоловіка з академії на прогулянку, а далі ми самі, — пояснив Дейлан.

— «Ми самі» — це як? — уточнила я.

— Не вбиватимемо ми його. Якщо не пручатиметься, він просто підпише документи про передачу влади «Раді». А далі піде під суд за вбивство, — спокійно відповіла Енора.

— І що це за рада така? — перепитала я.

— Ми обережно розпитали аристократів і не тільки, — почав Ігнатус. — Багатьох людей, які досягли чогось у своїй сфері. Потрібно, щоб важливі питання вирішувалися колегіально, на раді.

Я колись непогано вчила історію і чудово розуміла, що вони пропонують якусь нісенітницю. Міняють шило на мило — та й усе.

— Ви хочете створити раду, де купка людей днями сидітиме, обговорюватиме щось і не зможе дійти згоди? Це не спрацює.

— Що ж тоді спрацює? Розкажи нам, раз така розумна, — зіронізував Дейлан.

— Влада має бути структурованою, — пояснила я. — Щоб за кожну справу відповідала конкретна людина, яка в цьому розуміється. Їй мають допомагати помічники. А ще потрібен хтось, хто стежитиме, щоб владою не зловживали. Бо що завадить купці ваших «обраних» наприймати законів собі на користь?

У кімнаті запала тиша. Всі трохи задумалися.

— Ну добре, наш план не ідеальний, — визнав Ігнатус. — Але можна думати по ходу діла.

— Двісті років прожив, а розуму як у ракушки, — буркнула я. — Радники хрінові. Випусти мене звідси, я їсти хочу.

— Почекай. То ти нам допоможеш? — уточнив Дейлан.

— Вивести чоловіка надвір під час балу? Подумаю, — знизала я плечима.

— Вийди іншим шляхом, сніданок уже закінчився, — кинув Ігнатус.

Мені виставили драбину. Я допомогла Теї, яка увесь цей час тихо сиділа в куточку, і вибралася сама. Ми опинилися в комірчині, що виходила прямо в їдальню. Хоч не довелося знову лізти по сирому підвалу.

Я була спантеличена. Це не переворот, а якесь посміховисько: ні ідеї, ні структури, ні чіткого плану. Навіщо я взагалі в це вплуталася? Краще вже обходити їхнє «збіговисько» десятою дорогою.

На моє щастя, ректор дав відгул, тож я нарешті могла спокійно поснідати і ще трохи поспати.

Хоча студенти вже давно закінчили свій сніданок, Марта не лишила нас без смаколиків, тож прокинулася я далеко по обіді — від стуку в двері.

— В мене якесь дежавю, чи це вже було? — пробурмотіла я, позіхаючи. — Кажу одразу: ні в який підвал я не полізу.

— Ем… зрозуміло. Теї немає? — спитав Алан.

— Ні. А що ти хотів? І взагалі, як тебе занесло в ту різношерсту компанію? Змовники хрінові.

— Не треба так, — зітхнув Алан. — Мій батько — бойовий ветеран, один з армійських командирів і друг Ігнатуса. Він теж вважає, що королі втратили актуальність.

— І ви туди ж. Усім намазано лізти до влади, замість того, щоб тихенько собі жити та займатися своїми справами, — зіронізувала я.

—  Сказала  королева.

— Я цього не прагнула, — присіла я на ліжко. — То що ти хотів?

— Ем… ти не знаєш, Тея йде з кимось на бал післязавтра?

— Мабуть, з хлопцем, — я здивувалася. — Оце так поворот. Схоже, в нашої Веймон з’явився залицяльник.

— У неї є хлопець?

— Якийсь Себастіан. Не дуже він мені подобається. Як і ти.

Алан стиснув кулаки, хоча на обличчі не здригнувся жоден м’яз. Подякував і попрощався.

Ай да Тея… В тихому омуті, як то кажуть.

Сама учасниця любовних баталій, нічого не підозрюючи, повернулася з занять під вечір.

— Що плануєш робити? — спитала вона.