Розділ 24: Повернення пропажі

Він просто розвернувся і пішов. Це зовсім не вкладається в мою картину світу. Не намагався втримати чи напасти, не прислав охорону. І що мені тепер робити? Я можу просто піти? Вийти за ворота й піти до міста? Мене ніхто не зупинить?

На дворі глуха ніч, я на цих незручних підборах. До міста добрих дві години ходу, але й заснути я теж не зможу. То що робити? Спробую повернутися до своєї кімнати й забарикадувати двері. Так і зроблю. От тільки ще поїсти щось візьму.

Зробивши кілька бутербродів і прихопивши графин компоту, я дісталася до кімнати. Що б такого важкого підсунути до дверей? Найкраще підійшло б ліжко чи шафа, але вони такі великі й важкі, що я точно не впораюся. Ледве зрушивши з місця будуарний столик, я таки притулила його до дверей. Звісно, це навряд чи когось зупинить, але мені так спокійніше. Сіла на нього й почала жувати свій бутерброд.

Саме за цим заняттям мене й застав Ігнатус.

— Ні, ну ви тільки подивіться на неї. Її там мертвою вважають, Лісана від хвилювання зомліла, Тея ридає вже котру годину, а вона сидить і жує, наче нічого не сталося.

— А що, краще бути мертвою? — знизала я плечима.

— Краще б ти була в академії! Що ти тут забула? Довелося амулет пошуку використати, щоб тебе, дуринду, знайти. Думав уже, що Крістофер до тебе свої руки дотягнув, а ти сидиш жива-здорова. Як тебе сюди занесло?

— Та звідки ж я знаю! Кажу ж, бракована в мене магія. Та клята курка кинула мені під ноги кільце, земля почала осипатися в прірву, і я туди впала, а потім опинилася тут.

— Не бракована в тебе магія, просто хазяйка з тебе, як з пенька. Ти подумала про це місце або про людей, пов’язаних з ним, і магія врятувала тебе, перенісши туди, про що ти думала.

Я з жахом осмислила ситуацію.

— То ти зрозуміла тепер? Чого назад не повернулася? — глянув на мене Ігнатус.

— Я намагалася, але не вийшло. Може, сил замало. От я й пішла… ну, за бутербродом.

— Ти що, швендяла замком, і тебе досі не знайшов Крістофер?

І що я йому скажу? Що знайшов і відпустив? Що поводився дивно?

— Ну, як бачиш, я тут, — знизала плечима.

Ігнатус лише хмикнув.

— Ходімо звідси, якщо не хочеш тут залишитися.

Я взяла наставника за руку, і ми перенеслися на скелю перед академією.

— Знаєш, як ми зрозуміли, що ти жива? — запитав він.

— Ні?

— Ти проломила захист академії, коли телепортувалася. Тому й сил у тебе майже не лишилося. Була дика спрага чи голод?

— Я б з’їла слона, — зітхнула я.

— Ну що застигла? Ходімо, тебе там усі зачекалися.

— Знову по вузькому парапету? Давай перенесемося? Будь ласочка…

— Вибач, малявочко, не можу. Ти майже безсила, мені теж не вистачить сили зламати захист. Та й Годріку це не сподобається. Тому ніжками. Топ-топ. Цього разу буде ширше.

І справді: якщо минулого разу виступ був сантиметрів сорок, то зараз добрих три метри. Все-таки нас чекали.

У мене виникло якесь дежавю. На тій стороні знову чекала магістр Енора.

— Знайшов-таки. Є з тебе користь, — пирхнула вона. — Ох, я б тобі виписала прочуханки за те, що не догледів.

— А моя то яка вина? Я на неї артефактами не кидався і не переносив до чорта на роги, — буркнув Ігнатус.

— Ти наставник, не навчив — отже, винен, — стояла на своєму сувора войовниця.

А я тихенько йшла поруч, нижче трави, щоб і собі не отримати прочуханки.

— Будь я на місці Годріка, ти б у мене був бідним, — холодно промовила Енора.

— От і чудово, що ти не на його місці! Та йди вже, ми дорогу знаємо, — сердито відповів Ігнатус.

— Е ні, моя задача — довести вас до кабінету ректора. Чим я, власне, й займаюся.

Ця парочка, на мою скромну думку, мала якісь спільні претензії — підозрюю, любовного характеру. Хто б іще так яро цапався при кожній нагоді?

Доки ці двоє цапалися, ми встигли дістатися знайомого кабінету. Ректор був на місці, хоч час уже був близький до ранку… принаймні я так підозрюю, бо з місцевим часом я досі не дуже розібралася. Хоч одним оком і глянула: якщо я все правильно зрозуміла, то зараз пів на шосту ранку.

Він виглядав стурбованим, та, побачивши мене, одразу трохи розслабився.

— Радій бачити тебе живою. Ну і шепоту ти наробила в перший же день.

— Я не хотіла цього всього, — зітхнула я. — Мені важко даються переміщення… та й спілкування із зарозумілими дівицями, яким подавай принца, теж.

— Он воно як. Значить, принц Дейлан став причиною конфлікту. Я намагався дізнатися у твоїх друзів, що саме сталося, але вони як води в рота набрали. Тільки Тея щось нерозбірливо в істериці кричала на Лісану. Довелося дати їй заспокійливе.

— Треба було одразу сказати, що ти королева, — вклинив свої п’ять копійок Ігнатус. — Менше було б проблем.

— Я не хотіла це афішувати, — розвела руками я, чудово розуміючи, що знову вчинила дуже… ну, тупо.

— Ну, тепер усі й так знають, — зітхнув ректор. — Іди, поспи. Марта підготувала тобі пиріжків, вони в твоїй кімнаті. Завтра можеш не йти на заняття, відпочинь.

Я втомлено кивнула і глянула щенячим поглядом на Ігнатуса. Ну що, не хочу я пішки плентатися через пів академії…

— Добре, твоя взяла, — здався він.

Моя люба кімнаточка… Чудова все-таки штука — телепортація.

Тея мило сопіла на своєму ліжку, бідолашна так і заснула в чому була, мабуть, дуже переживала. Я вкрила її ковдрою, а сама накинулася на Мартину випічку. Я її розцілую, як побачу. Блаженство.

Вичистивши все до останньої крихти, я пішла до найліпшої й найбажанішої речі у світі — моєї подушечки.

Здавалося, я лише торкнулася головою подушки, як кімнату пронизав крик.

— Аааа!

Що сталося? На Академію напали? Нас обікрали?

— Маріє, ти жива! Я бачила, як ти впала!

Мене стисли руки так міцно, що я ледве змогла вдихнути.

— Відпусти, задушиш!

— Вибач, вибач… Я думала, що це все! Моя спідниця зачепилася… Ти врятувала мені життя! Як же так… Я до віку буду тобі винна! Сама впала! От бісове породілля, зовсім з розуму зійшли через того принца! Сподіваюся, її вже вигнали під дупу ногою!