Розділ 23: Повернення додому. Крістофер

Крістофер:

Все життя після смерті матері я прагнув стати королем. І ось тепер корона на моїй голові, вороги повалені, а батькові радники підлизуються, щоб зберегти свої тепленькі місця. Як же це все огидно.

Виявилося, що у країни безліч справ, які потребують негайного втручання. Всі ці радники, уся ця верхівка… нічого путнього не роблять. Свої посади вони отримали лише тому, що народилися аристократами, а знань у своїх галузях не мають жодних. Закони пишуться для власної вигоди, поки землі виснажені, хвороби ширяться, а тисячі веймонів не можуть заробити навіть на шмат хліба, бо не мають можливості здобути фах. Що тут взагалі відбувається?

Я розумію, що сам ніколи в житті не розгрібусь у всьому цьому. І де ж та радість від здобутого бажаного? Її немає. Виявилося, що насправді я цього і не хотів. Ані моїх грошей, ані авторитету не вистачить, аби все виправити. Дідько…

Я сидів, вкотре переглядаючи звіти, якими завалений не лише стіл, а й уся кімната. Мені потрібні люди, яким я зможу довіряти. Сам я не впораюся. Час уже давно перевалив за десяту вечора, а я навіть не обідав.

Відкинувшись на спинку крісла, я потер втомлені очі. Треба хоч щось перекусити.

Я вийшов у коридор, прямуючи на кухню. Я завжди вечеряв саме там. Король і королева зазвичай не наполягали на спільній трапезі, а я не напрошувався. Звичка міцно засіла в мені. Не можу я їсти сам у тій велетенській, холодній їдальні.

Уночі слуги вже розходилися по своїх кімнатах, тож я міг спокійно поратися на кухні сам. Звісно, кухарі потім помічали, що хтось тут був, але зайвих питань ніхто не ставив. Ось і зараз я легко знайшов хліб, масло, сир та в’ялене м’ясо.

Світло я не вмикав — навіщо? У Вельмаріні ніколи не буває непроглядної темряви, завжди щось та видно. Сів у кутку й почав повільно жувати свій бутерброд.

Аж раптом почув чиїсь обережні кроки. Хтось теж зголоднів? Та, схоже, втома останніх днів уже брала своє, бо мені привиділося те, чого тут бути не могло.

Тонка темноволоса постать нечутно прокралася всередину, зупинилася біля продуктів і почала вправно нарізати собі бутерброд. Від побаченого я навіть перестав жувати. А може, мʼясо зіпсувалося, і це від нього мене вже глючить?

Та якщо я й збожеволів, то таке божевілля мене цілком влаштовує.

— Маріє? — тихо запитав я. Якщо це мара, то вона не відповість, правда?

Дівчина здригнулася, різко обернулася, виставивши ніж уперед.

— Хто тут? — голос. Її голос. Хіба мари розмовляють? Хто його знає…

Я підвівся й вийшов із темного кутка.

— Вибач, не хотів тебе налякати, — сказав я, відчуваючи, як шалено стукає серце. — Ти справжня?

Моє питання, здається, її спантеличило. Та я вже бачив: це точно не мара, не ілюзія — це вона. Жива.

— Що ти тут робиш? — замість відповіді запитала вона.

— У своєму палаці? Живу, — ледь усміхнувся я. — А ти що тут робиш? Ти ж мала бути в академії.

— В академії… Тобі це сниться, — випалила вона, все ще тримаючи ніж у тремтячих руках.

— Я точно не сплю, — пробурмотів я. — Може, це ти спала, тобі наснився я, і ти до мене перенеслась? Ти думала про мене?

— Ще чого! Не підходь! — різко кинула вона.

— А може, ти пробралася сюди, щоб обікрасти мене, поцупивши цей бутерброд? — не втримався, пожартував я.

Нічого не можу з собою вдіяти. Поруч із нею язик сам тягнеться підколоти.

Тільки тепер зрозумів, що тягар останніх днів трохи спав із моїх плечей. Проблеми не зникли, але поруч із нею мені раптом стало легше дихати.

Єдине, що насторожувало — вона мене боїться.

— Не потрібно мене боятись, — спробував заспокоїти, піднявши руки долонями вперед. — Я тобі нічого не зроблю.

— Минулого разу не дуже схоже було, — кинула вона.

— Я був неправий, — зізнався я й, узявши свій бутерброд, сів навпроти. — Пригощайся. Не подумаю, що ти мене обкрадаєш, не хвилюйся.

Вона продовжувала пильно дивитись, не випускаючи ножа з рук.

— Слухай, та прибери вже той ніж. Якщо збираєшся нападати на беззбройного короля — нападай. Або поклади й сідай нормально.

— Це для захисту, а не нападу, — твердо відповіла вона.

— Та я ж навіть не підходжу до тебе. Ти моя дружина. Я точно не хочу тобі зла.

— Скажи це всім, кого ти вбивав, — випалила вона.

— Повір, вони робили речі куди гірші.

— Дівчина, яка вирощувала рослини на відборі? Або Дейлан? Чи я? Мене ти теж ледь не отруїв.

— Дейлан живий-здоровий, як і ти. Я ніколи не хотів тебе вбити. І тим паче — Руту. Мені дуже шкода. Ніхто, окрім принца, не мав тоді постраждати.

— Минулого разу ти казав зовсім інше, — вона знову шукала очима шлях до відступу. Чому? Вона ж може телепортуватися…

— Чому ти не тікаєш? — спитав я.

Вона напружилась. Щось тут не так. Може, сила нестабільна? Або просто виснажилась.

— Я не можу. Але це не значить, що я слабка, — сказала вона й кинула в мене хлібину.

— Ей, уймися! Хліб за що? Я ж сиджу і навіть не підходжу! — я зітхнув. — Гаразд, зрозумів. Ти злякалася. В твоїх очах я негідник.

Вона нарешті опустила ніж і сіла, хоча з руки його так і не випустила, а другою рукою почала збирати бутерброд.

— Ти безчесно вбив короля з королевою, Руту… мабуть, ще купу охоронців. Захопив владу і заманив мене під вінець.

— От тільки не перебільшуй. Нічого між нами не було брехнею. Ти мені справді сподобалася. З тобою легко, ти розумна, мені з тобою не нудно. Це все було правдою.

— Ти накинувся на мене!

— Не було такого. Я нарешті розповів тобі правду. Так, я вибрав не найкращі слова, та я був на межі. На адреналіні. Але я ж тебе ніколи не кривдив.

— Ти мене ледь не зґвалтував!

— Ми одружені. Ти сама вийшла за мене. Навіщо, якщо ти зовсім не відчуваєш потягу? Звісно, я тебе хочу. Мене зводить з розуму твій голос, запах, твої рухи.

— Припини негайно!

— Що припинити? Ти завжди мене вабила.

— Досить брехати!

— Маріє, — сказав я вже спокійніше й підвівся. Вона знову підскочила, стискаючи ніж обома руками. — Ти думаєш, що я брешу тобі про свої почуття? Тоді згадай, що ти відчувала, коли ми танцювали? Коли я торкався твоєї руки? Під час поцілунку. Це теж було брехнею?