Розділ 22: Ці кляті каблуки

— Ти запізнилася, — почувся вже знайомий голос мого наставника.

— З тобою запізнишся, — пробурчала я собі під ніс, проходячи в кабінет і закидаючи сумку на стіл.

Кабінет хоч і виглядав знайомо — столи й стільці, трибуна для викладача, багато вільного місця перед нею — все одно здавався чужим.

— Ти там щось сказала? — перепитав він.

— Кажу, що поняття не маю, як ви тут визначаєте час. Я ще жодного годинника не бачила.

— От лихо, я зовсім забув, що ти й цього не знаєш, — почухав він потилицю. — Ну добре, з цього й почнемо.

— Я не знаю, що таке годинник. Ми час визначаємо по світилу.

— Якому, в біса, світилу? Тут навіть ночі нормальної немає — тільки лавандове небо темнішає, і все.

— Що ти верзеш? Звісно по ньому! Звідки, по-твоєму, тоді береться світло?

Я підійшла до вікна і втупилася в небо. Ну, я ж не ідіотка. Лавандове небо, жодного сонця, жодних зірок… Взагалі нічого.

— Ти що, взагалі не користуєшся магією?

— Ну… ні, — зніяковіла я. — Ти ж сам казав нічого не пробувати самій — ще когось уб’ю.

— Ой лихо на мою голову… Та це ж не стосується банальних речей! Час ти можеш подивитися.

— Ну то як той час визначити?

— Добре. Активуй свою здатність і випусти невеличку кількість в небосхил. Зовсім трохи.

Так я і зробила. Вже знайоме тепло розлилося від шлунка, і я відкрила очі — та ахнула. Усе небо було всіяне мерехтливими колами, що рухались з різною швидкістю. У цьому хаосі читалася якась структура, але я ніяк не могла вловити, на що саме треба дивитися.

— Так, мабуть, тобі важко. Сьогодні не буду все пояснювати — ще більше заплутаєшся. Розберемось із часом. Бачиш трохи лівіше велике коло, всередині якого обертається  ще одне? По контуру внутрішнього кола крутиться маленьке, воно зараз майже дійшло середини, це означає, що зараз - пообіддя. Коло яке обʼєднує зовнішнє та внутрішнє зараз рівно зправа — значить третя по обіді. Ще одне маленьке коло крутиться тільки по зовнішньому, воно пройшло третину шляху— це двадцять хвилин. Зараз 3:20 по обіді.

— Я не можу. Це занадто важко й незвично. Я так не зорієнтуюсь.

— А як ти звикла бачити час? У своєму світі?

— У нас є годинники. Це така штука з цифрами і стрілочками.

— Звучить ще незрозуміліше, ніж кола.

— Може, ти й правий. Мені треба попрактикуватися — і я розберуся. А ці кола, що позначають час… Вони завжди на одному місці?

— Ні. Якщо ти подорожуєш, магічні лінії зміщуються. Тут же — так, вони завжди на тому місці.

— Ну, це вже трохи легше.

— Ще щось трапилося за ці дні, що б ти хотіла прояснити? — запитав Ігнатус, дивлячись на неї спокійно.

— Нууу… Я дізналася трохи про академію, тут п’ять факультетів. А які раси живуть у Співдружності? Я взагалі мало що знаю. Тільки те, що встигла почути в палаці.

— Добре, трохи розповім. Ти зараз на планеті Співдружності Сім Королівств. До колонізації тут жив лише народ Шу. Вони люди, але мають заклинальну здатність. Мало йдуть на контакт, колись населяли всю планету.

Марія слухала уважно, лише киваючи.

— Вісімсот років тому наші пращури проклали сюди портальну мережу. Шу не хотіли ділити землі. Було майже шістсот років війн. Зрештою — мир і поділ на сім королівств.

— Вельмарін — у центрі, тут живуть Веймони. Над нами — Німерія, людська країна з магами землі. Далі — Нівалліс, людське королівство льоду. Вони — бойовики. Знизу — Лагос, країна демонів, мають свій факультет. Справа в пустелі — Шу. Зліва — Назаллія, там живуть люди й Веймони. Є ще Амос — острів німф, але в Академії їх майже немає. Вельмарін має вихід до океану — ми зараз саме на краю королівства.

— Ой, я думала, тут є ельфи, дракони… — пробурмотіла вона.

— Ти що, казок начиталася? Ще скажи — гноми.

— Ну вампіри ж є! На Відборі була така.

— Порівняла… Вампіри існують. А дракони — ні.

— А що вчать на людському факультеті? — Марія злегка нахилилася вперед, справді зацікавлена.

— Небагато, — знизав плечима Ігнатус. — Магія повітря, рослинна, ілюзій, артефактна, портальна — все базове.

— Ага… — протягнула вона, намагаючись запам’ятати.

— У Веймонів — додатково до перетворення в звірів: цілительство, телепатія, управління тваринами.

— Бойова магія — це ж окреме?

— Так. Там різні раси. Є льодова, вогняна, земляна. Водяна — тільки в німф. Заклинальна окрема — лише у Шу. А в демонів — некромантія й управління металами.

Марія витріщилася на нього.

— Як стільки різних істот узагалі уживаються разом?

Ігнатус коротко усміхнувся.

— Нам довелося вчитися, щоб не повбивати одне одного. Тут тебе навчать — як працювати разом. Ну, і як захищатися теж.

— Мило, — буркнула вона. — Академія виживання.

— Приблизно так, — кивнув він.

— Якщо це всі питання на сьогодні, то займемось нарешті портальною. Сьогодні ти будеш огортати великі предмети й утримувати їх, не переміщаючи. Ще раз повторю: не переміщаючи. Тобі ще рано. Утримуй хоча б тридцять секунд. Починай.

Ну дякую, в тому-то й проблема, що це важко зробити. Що ж, буду мучити ось цей диван.

Ігнатус, нагла морда, замовив собі чаю з пиріжками й дивився на мої безнадійні намагання втримати контроль над цими клятими магічними потоками. Щоб їх. Ну, все йшло нормально, але тільки-но вдавалося огорнути весь предмет — контур одразу лопав, мов велика мильна бульбашка.

— Це просто якесь знущання! — не витримала я.

— Ти просто відволікаєшся. Недостатньо сконцентрована, — сказав він, сів на багатостраждальний диван і з легкістю переніс його разом із собою на інший кінець кімнати — і назад. — Все вдасться з часом, просто практикуйся щодня.