Розділ 20: Кімната відпочинку

Не пам’ятаю, як дійшла до кімнати — ноги йшли на автопілоті, поки в голові крутилися думки. Я сильна. Мене не зламають жодні обставини. Більше нікому не дозволю вирішувати за мене й не поведуся на маніпуляції.

Теї в кімнаті не було. Дивно — я гадала, що пробула в деканаті цілу вічність.

Неважливо. Обід я благополучно пропустила. Добре хоч чайник видали — поп’ю чаю.

Щойно вода закипіла, за дверима почувся сміх — точно Тея. Піду подивлюся, що там.

Подруга стояла просто за дверима й пускала бісики хлопцю у зеленій формі, такій самій, як у неї. Хлопець мав блискуче, рівне волосся до плечей і смішні чорні пір’їнки, наче вплетені у пасма.

Веймон? Цікаво.

— Маріє, ти вже тут! А ми тобі пиріжків від Марти принесли!

— Дуже доречно, дякую. Я в тому деканаті, здається, провела цілу вічність.

— А Бастіан запросив мене на бал у суботу! Уявляєш?

Хлопець при мені трохи знітився й промовив:

— Я вже піду. Гарного вечора вам. До зустрічі, Тея.

Подруга замріяно влетіла в кімнату, ледь не впустивши мої, мабуть, смачні пиріжечки.

— Ти бачила? Він такий… такий… милий!

— Тея, ти його знаєш п’ять хвилин. Звідки стільки емоцій? Ти що, хлопців ніколи не бачила?

— Бачила, звісно. Просто майже ніколи з ними не говорила.

— Як це?

— Ну… Не те щоб у мене було багато часу. Спочатку — молодша сестра, потім я працювала.

— Стій. Ти що, ніколи не мала стосунків? Не зустрічалася з хлопцями?

— Зустрічалася? Та хіба так можна? Хлопці мають залицятися, просити руки в батьків… А навіщо просити мою руку, якщо в нас навіть посагу немає?

— Тю, якийсь темний вік. А чого ти вирішила, що ти Бастіану цікава?

— Бо ми в академії — це інша справа. Дівчата з дипломом цінуються: можуть мати гарну посаду. Себастіан теж не з багатої родини. Його тато — фермер на півночі, вирощує рогусів.

— Кого?

— Рогусів. Такі тварини. Їх запускають на рисові поля — вони їдять шкідників і дають гарну шерсть.  Насправді не знаю, чому вони бідні, бо і рогуси, і рис приносять нормальні прибутки…

— Просто не нароби дурниць. Придивися до цього Бастіана, а потім уже закохуйся.

— Добре… Тільки що ж я одягну? — зітхнула Тея.

— А з цим, моя люба компаньйонко, проблем не буде, — сказала я з невинною посмішкою і всучила Теї листа з палацу.

Тея розгорнула аркуш і прочитала вголос, озвучуючи слова з наростаючим здивуванням:

«Моя люба Маріє,

Сподіваюся, в тебе усе гаразд та тебе не тримають силою. Я чудово розумію, що на емоціях міг налякати тебе, та запевняю: це страшна помилка, і все не так, як могло здатися на перший погляд…»

— Він серйозно? — спитала Тея, витріщившись на мене, наче я зараз почну давати пояснення за гріхи всіх королів одразу.

— Так, мабуть, я просто неправильно все зрозуміла, — відповіла я з усією можливою іронією. — Ну не вбивав він купу народу, щоб зайняти трон, і зовсім не хотів зробити з мене особисту ферму з вирощування портальних магів. Ти читай далі, там ще цікавіше.

«Я приношу найщиріші вибачення за свою ганебну поведінку і прошу тебе повернутися. Та якщо ти бажаєш продовжити своє навчання в академії, це твоє право — усі потрібні документи надіслані.

Сподіваюся, твоїй честі нічого не загрожує, і ти знаходишся під пильним поглядом компаньйонки. Ти ж не просто так узяла з собою Тею?

Твій королівський рахунок покриє твої потреби.

Сподіваюся до скорої зустрічі. Безмежно сумую.

Твій чоловік, Крістофер.»

— Ну і загнув, — пробурмотіла Тея. — Ти ж не збираєшся… повертатися?

— Пф, звісно ні. Мене й тут непогано годують, — я зробила театрально-блаженний вираз обличчя і вкусила найсмачніший пиріжечок на столі. — А пиріжки тут — просто витвір мистецтва.

Тея зітхнула з полегшенням:

— Значить, на три роки ти в безпеці.

— І ти теж, — підморгнула я. — Бо маєш не лише навчання, а й роботу.

— Яку ще роботу? — вона насупилася.

— Ти що, погано читала? Тепер ти — моя компаньйонка. А компаньйонка — це не безкоштовно. Скільки ти отримувала в палаці?

— Два золотих на місяць…

— Ну, компаньйонка — це серйозніше, ніж служниця. Думаю, п’ять золотих буде чесно?

— Що?! — її очі округлились, щоки почервоніли. — Це ж… це ж величезні кошти!

— І що? Думаєш, мій любий чоловік сильно обідніє? Ні, він виживе. А ти — зможеш не лише допомагати своїй родині, а й, якщо хочеш, на посаг відкладати. Плануй весільну сукню.

— Дякую… — прошепотіла вона з тремтінням у голосі, а потім раптом кинулася мене обіймати. Її руки були теплі, трохи тремтіли, як і голос, коли вона додала: — Ти… ти не уявляєш, що це для мене значить.

Я похлопала її по спині, стримуючи посмішку:

— Ну все, все, тільки сирість тут не розводь, бо ще запліснявієш. Ходімо вже, знайдемо ті каталоги — сукні скоро мають приїхати. А чоловік… платить.

Тея засміялася крізь сльози й витерла одну, що встигла скотитися щокою.

— Оце вже правильне ставлення до життя, — підморгнула я.

Коли я чула про кімнату відпочинку, то уявляла собі щось скромне — кілька диванчиків, столики, може чайник десь у кутку. Але тут усе було інакше.

У великому приміщенні стояла м’яка диванна зона, розставлена буквою «П», посередині лежав товстий килим, на ньому — подушки, з вигляду теж для сидіння. Уздовж стін — столи для більярду й чогось подібного до настільного тенісу. Поруч — високі стелажі з підручниками, детективами, любовними романами. Біля дзеркал із підсвіткою стояли невеликі столики, трохи далі — довгий спільний стіл із лавами. І ще кілька дверей вели кудись далі, але куди саме — не підписано.

— Ого… якесь безумство, — прокоментувала я.

Інакше й не скажеш — було досить шумно. Хтось сміявся, хтось сперечався, хтось переказував нові плітки. Повітря гуділо від голосів і руху.

— Як ваша нога, моя королево? — почувся знайомий голос.

— Алан, ти можеш не вести себе як клоун?

— Ти ранила мене просто в серце. Як можна так з людиною?